Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Миттю були в сідлах, мовчазні, як перед битвою.

Велика Глуша загорнула їх у шумливі вогкі обійми. На плечі їздців, на позаплітувані гриви коней падали світлі скапи роси.

Широко простерся бір, хліб.

Пси пішли втішним скоком, декотрі з мордами при землі від прививки ходити за слідом, інші, обдаровані буйною уявою, стежили лет птиць понад викрути та грибовища й облизувалися смачно.

У якійсь хвилині бір шугнув важким тулубом убік, ліг великим півколом аж по головатий горб із росяним сяйвом над чолом і, немов змій, висолопив довгий язик: червону царинку, горіючу будяччям, дев’ятисилом, тоєю.

В ту саму мить щось нагле й дивовижне шубовснуло з густої смереки вниз і в неповоротних підстрибах, як спутаний орел або велетенська жаба, грянуло навтеки.

Заки ще заграли пси, Мстиславич схопив із тула стрілу, бистро нарядив лук, як аєр, перегнувся взад, до удару, й величавий, в блискучій силі м’язів та ока, верг метом стрілу.

Звірюка майнула раз, другий між рідкий чагар яркою плямою кіноварі, коли… рев, обридливий, видертий найглибшим нетрам життя, подібний до зойку вип’яленої тятиви й гидкого виття пса, з міццю відбився об пні й догасав у жахливих переливах, ніби екстатичне ридання.

Аж тепер пси пішли, як один, назустріч загадці, проникливий гавкіт сколихнув глушею до дна.

І князь гнав навпростець на крилах дивного враження, аж там, де під цвітучим корчем тернини, обернутий грудьми до землі, ригав ясною, як огонь, кров’ю неправдоподібний дивогляд. Тверді повісма довгої шерсті падали з низького гранчастого чола та щелепів на безволосий тулуб і ноги. Шкура на ньому, з червоною сіддю, була обпалена ніби в варі, порозсідана від сонця й стуж, від старих та нових ран, порепана до сьомої шкаралущі – як фінікове луб’я.

Пробіг, це була людина!

Мигом обернули його горілиць, сперли об той корч дрібно розцвілий, а Димша, знавець ран, добув із раквички масть добру та ймився виривати з шиї потвори княжу стрілу, зубчасту, пруживу, тонку… Та опукі кігті дивогляда легко й зловіще застукотіли об землю. Він гиб.

То князь у нерозумінні зігнувся над печерником і різко дунув йому в обличчя, що на ньому стигла остання із сліз.

В чудному для себе почутті жалю і стиду, гострому, як найпалкіший гнів, він рокотів із непевним блиском сухих, як емаль, очей:

– Хто ти? За чим? Відкіль? Чому ось німиною проповзуєш ліс… і рвеш із мойого тула стрілу надаремне?

Той відповів далеким дзвоном:

– Я… Памва… а це… моє каяття…

– Хто? – іще щурився князь.

Аж Якун із Володжі підійшов до нього:

– Розбійник він, бескидський колись шуліка, що біля престола пресвітера вбив. У скиті в Пітричу разом із домашнім скотом казав себе пасти, обіт виповняв перед Богом… Лісовим, видно, став волоцюгою.

Тільки він це слово з уст, як Мстиславичем сколихнула висока хвиля, що заглядає в очі самому сонцю. Він зламав руки над вмираючим і тужив люто судорогою грізних щік, голубим посвітом очей:

– Знаю я таке хотіння, знаю! Ним я ріс, ним держу в жменях мій пай! Памво, ти мені потрібний, як спис! Чуєш? Перед тобою весілля моєї милості!.. Звеличу тебе над Дніпром, – замість Інгвара…

А Памва стиг й обновлявся, сяйво покори розтопилося в морщі одичілих брів, угли обличчя стали як щит. Сиза тінь, що йшла на пальцях поверху шумелиння, сіла жалібницею край його ніг.

То князь обернув голову убік, рвонув киреєю широко, аж злопотіла за ним, як рудий вихор, буревій, – і перший скочив у сідло.

– Вперед! – скричав несамовито.

Тоді ж перекосив губи, мов від дошкульної нудьги, й виплював почерез плече кров серця, зневагу:

– Розбійникам і колихалкам – слава!

Вже з осені подавали в княжому соборі на золотому току обіти Богу – богослужбами, кутею, милостинею. Цісареві дари, розкішне шатро, срібні миси й алебастровий годинник пригадували себе, ставили перед очі час удару на половчина: перший мороз, що зціпить воду на млаках та нетечі.

Здавалося, тільки недавно тому гостили в Галичі посли з Візантії й Мстиславич сидів проти них на престольному мозаїкованому кріслі у пишних своїх шатах, так, як сидить він на свіжочеканеному княжому сріблі. Сухе темне обличчя визирало самітно й чужо з-під шапки із самоцвітним вінцем.

Він слухав із увагою, що говорив до нього червоний, як лис, у золотих ланцюгах і паволоці царгородський протозебаст; туркусовий базілеос блистів ясно на пословому рамені. Сам князь дивився мовчки на гостроверхі дзьоби своїх сап’янців, шитих бронзовим дротом, і на жовту поливу долівки, де холіталися тіні замкових модрин. Він снував саме думку, насмішкувату й таку далеку від послових слів, як далеке є вухо від ока.

Добре, – він іще раз уволить волю грецькому побратимові, що носить царський жезл і золоте яблуко. Він поспішить знову на рятунок загроженій Візантії, але не з любові до неї зітре в пил косооку мерзоту, жах степів, половчина. Йому ж самому давно вже треба прочистити собі шлях на руське море, так, щоб ніхто не посмів заторкнути княжої лучби з чудовим оцим зливищем рідних вод – легенями держави.

Так, він дасть поміч, візьме славу і своє зорудує діло!

– А малосніжна зима немов у цей рік не мала кігтів; згорнула їх у м’якіть сонячних опівднів, тишинкою лестилася, ночами-зорями, гей любистком, поїла степ.

Цього й ждали косоокі у своїх кочовищах з очеретини та дерні від переяславського пограниччя, старих караванних доріг здовж