Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– Тому диву, яке мене оноді перейшло, в світі рівні нема, – мрячно уповів Олелько і в забутті, під чаром спомину, кинув в огонь приспану квітку кривавника.

Кругом нього забігали очі іскристі, аж вовчі. Змилосердився (ковтнув сикеру), правив:

– От їду я недавно до Стривігора списати купчу на Козій луг, аж скиць! – сіра й чорна хмара наді мною. Слухаю: вже й дощ удорожився… Ще мить – злива, аж гуде! Тут же над яром хижина, на дереві червоне яблуко про гостя вихитується. Скочив я, коня під оборіг, сам у хороми. А з кліті старечий бабин голос:

«У глинку хоче дитя? Невидальщина! Вибий, дочко, сук у стелі, нехай відлітає! Прийде на нас пора, мемо й ми вмирати!»

Їй навперейми молодий голос у бризках сліз: «Не перечте лютим словом, оставте таку мову, – ой матінко, срібна гілко!»

Вітер злопотів у яблуні, а бабин глум вище вітру: «Годі, кажу, мудрувати Марені навкірки!» Торкнув я скрипливі ворітця, поклав око на хаті… При колисці сиділа колихалочка, вела над нею ільчатими рукавами від себе, до себе. (Сиві очі, голуба плахотка, низане чільце). Твердо забувся я, дивлюсь, аж у колисці дитя… на вмиранні. Тепер я зрозумів усе: молода мама звала отак серце дитини за цим заманливим і рівним рухом своїх пальців. Благала його не засипляти, іти… Вела його перед собою, як на рушнику з забором, держала час і життя на чорнім промінні вій.

Я поступився, сперся об одвірок, крізь розколибину мені видно, як там дрібна жіноцька рука вперто дужається зо смертю…

Злива замовкла з півночі, та німий, жахливий зов ні на хвилину не змовк. Останнє, що бачив я з порога, був круглий рух упертої долоні, що маяла над колискою від себе й до себе.

З цим я поїхав до Стривігора, купчу зорудував, вертаюся.

Під’їхав край хижі над яром – у синій плахотці колихалка, гей з барвінку звита, сиву вовничку чухрає.

Поклонився я їй, як іконі, кинув словечко розради: «Менша дитинка, менша й могилка, Росице!» А вона залилася сміхом, мов піснею: «Схочу, буде моє дитя довговічне, як ялиця!»

А тоді по траві, по росах: «Горошок, гей, Горошок!»

З-поза бур’яну виринуло маленьке голе хлоп’ятко, підняло кота за шубку, щось сильно втішне лепече…

Замовк Бибельський, через хвилину ж засвідчив кріпко:

– Перемогла!

Стало так тихо, що кожний чув своє гомінке серце.

І тут ніби грім ударив у лісову улогу, поміж смереки: це Шестикрилець рвучко повернувся на своїх шкурах, струснув котюгу з колін і закликав понад усі голови:

– Гей, грошолови й бабії! Дайте мені мужа такого, як вона, щоб я, коли їду в бої на схід чи захід, оставляв у своїх землях самого себе!

Зам’ялися: один Войслав, накутаний вином, байдуже скричав до пригонних людей:

– Гей, бороди! Сипте в ватру дров!

Скочив Продан Войславів, майнув гребінною дранкою в жовтім сяйві, звалив жмут ріща між грань, що вже розсипалася в маленькі зорі.

Тепер причикнув край піджоги й викорпав звідкись жмут кінського волосся для перевісів. Плів його в кільця, думав, як це він кластиме вперед кожного очка по ягоді калини орябкам на принаду, пускав вухо між своїх:

– Ніхто так не любить волами робити, як мій середущий, Чурило. Ідемо з сохою, то він конче на свій стрій позапрягає: це так, те знову так… Віл до нього низько голову клонить, бо погонич маленький.

Стягали з ніг плетінки, обзирали намуляні ноги в завійках.

– Привів мені син невістку, невдаху… Дуже мені не вподобалася. Такий язик, як праник. Всеньку днину в хижі, гей у горшку: ле-ле-ле… Ще й відьма, справедливо! Зимою, аби метіль, уже обвила ряденцем голову, циб пришпилила, як квітку, вертить куделицю…

– Сон клонить очі, пора на спочинок.

– Гов, Продане, кинь сильця промишляти. Птаха клене, як брати її діти.

– Ми хочби й не кляли, саме найліпше помирає.

Зорі стали великі та чіткі. Трава зашуміла широко.

За плечима сіткаря запищало дерево.

– Щось скрипить блудник, чи не вітрове звіються?

– Старий Чугайстер ловить мавок попід папороті. На шквирю непогоже.

Як стирти серед поля, повиростали леговища на улозі. Віття шелеще, ватра леліє.

Опівночі Продан пустив сіті з рук, звів брови в одну.

Кудись із берда вискочив вітер і заплакав свистом-переливом, ніби сопілка пастуха, що для нього світ кінчається мов обрубаний там, де сонце рине ввечері за сільський цвинтар.

Слухав.

– О-о! – високо загомонів ліс, і якесь листя обсипало Проданові руки росами. Причувся сіткареві дівоцький голос, привиділися коси у биндах і квітках, як гілля, до колін. Це його доня, ластівка, її примара шамочеться обіруч із насильником у соболях, грозить і клене йому, розтрясеному хмелем, гей трепета в пожежу: «Бодай тобі ані долі, ані доробочку… Бодайсь зламав із коника свою головочку!»

Нап’ялив зір: це тільки ласиця покотилася вітками. Йде ніччю покритчина тінь, на задусть іде, від могилок під лісом, до села вдолині, з хустини сивий мак сипле, забуття:

Досвітній попал спалахнув десь там пружкою золота. Обізвався спів чечітки почерез теплий сон. Золото