Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Все-таки, похуділий дивно, з запалими від жадоби щелепами, князь до самого останку дивився, мов супій, з-під розпалених повік, як його стяги держаться, – і тоді в один раз уп’ялив очі горою, підзорив для своєї стріли довгождану промежину… Вона світила вузькою смужкою між простацькими щитами там, де глотилися світочі половецьких родів, стіною байдужності відгороджені від бою.

Прожогом витягнув Мстиславич перед себе кривий чорний лук, весело напряг його, приклав стрілу до тятиви – й пустив фуркотом прут червоноперий у ліве око ханенкове, в чорну риску під його чолом, стисненим у святий ремінь з амулетом.

Чорна коса смужка в прогалині між щитами стала доразу червоним розваленим п’ятном, відслонила ліве око ханенкове, де кипіла смертельна рана.

Дорогу другій стрілі! Той, що тулить в обіймах мерця, кажановухий хан на черзі!

Заграв крик під саме небо, не крик – вовче виття степове, зойк, мов сама отрута, невгамовний плач, що в ньому роздирала груди і безтямно рвала волосся стара половецька слава.

Аж тепер легка княжа кіннота пішла наперед – вона знала своє діло, докінчувала бій самими мечами. Полки розпускалися, як сіль у воді, з наступу ставала погоня, що схоплювала бранців, ловила коні, збирала добич, вежі з цінностями, зброю та челядь.

Місце, де стояв азійський престол, стало пусте – за ним видніли примарами сіро розгойдані верболози, стоптана рокита…

У пориві бурхливих радощів князь торкнув острогою свого коня – буйногрива голова тварини й дрібно плетені коси в золотих брязкачах поплили велично на вітрі. Гра була скінчена. Так, вождь знав уже, що завтра, недільним світанком, приволочуть до нього з недалекого десь запілля й кинуть йому до ніг юрбу молодих половчанок у їх смугастих рантухах над жовтим, як охра, зрозпаченим обличчям. І знав, що ревітиме під небо таврована худоба, плакатимуть від голоду, немов навіжені, півголі діти, а половецька зброя ляже звалом перед його шовковим шатром.

Уже завтра він, Шестикрилець, у справедливій гордині паюватиме золото, невільників, табуни й бойове добро!

У кожному серці розкинулася горілиць утома. Не так утома, як вечірня насолода ясним днем, величавим, обновляючим пережиттям. Гомін дзвонів, грюкіт колісся, погейкування виснаженого степовим вітром юнацтва, рев добичних стад, дикий клекіт половецької череди, гнаної вперед витязів ударами копія, стихійна радість товпи, схвильованої шепотом незрівнянного враження, дурманом хвилини, розколихували Галич від досвіта аж по вечір, зелений як емаль, весь в іскрах, піснях і росах… Там, де дугою обгинаються бори, повз княжий замок, двічі обведений заборолом, із трьох сторін захищений водами Лукви, плигали якраз останні сотні дружинників на баских конях, серед блиску дорогих покрас у чорняві списів, що хвилювали, ніби очерет, у завивному вітрі. Непорушні постаті вартових з правицею на рогатині виростали над стінами, як залізні відливи, – вони стрічали побідників щонайбільшою войовницькою шаною: мов у крицю закутим, гордовитим мовчанням. Зате ж ціле узгір’я аж під глибінь ровів, Бабин торг, ще й передмістя, доки сягало око, обліпило чорнолюддя пасмужно-жовтим кетягом, ніби рій бджіл липову гілляку.

Гамір ішов немовби зморений уже і стишений у собі; один по однім ущухли дзвони, ще тільки благовісник із собору святого Панталеймона розсипував куриво натхненного поклику, та і його пісня в якійсь хвилині заламалася у своєму пориві і замовкла самотою.

Нахилилася сутінь, повіяло тихим леготом, із бурі красок остався тільки сивий пил, що не хотів опасти на лиснючі води потоків і простерся плахтою над осоками великої поріччини.

Ще високий, проникливий крик із просторів, від рудавин приспаних лотачем, кудою плем’я смерде погнало на ніч босоногого половчина, ще шум відпливаючої метушні вздовж вулиць та площ Галичина – й над прегарною долиною розсунулася знемога…

Князь Роман у гридні своїй сів – лицарський пояс на долівці валяється, обіч фрязький меч із зловіщою смугою, з рожевим вогнем на смертоносному заломі вістря. Закурена кирея й нагрудник із мідяних виток жбурені через ослін.

На стільному кріслі широко розкинувся Мстиславич. Емблема самодержця – круг із золотої бляхи, протятий наскіс трираменним хрестом, – блимає блідо над чорним чубом Шестикрильця. Стопи в понівечених копитцях, зшитих на підошва бронзовим дротом, недбайливо витягнув на долівці, гей би у лісі проти димного багаття.

Він тільки що віднаходив себе у відривчастому стукоті над бровами, у відщепках бойових звидінь, у стоязикому гомоні пережитого. Розколихані на непроглядних просторах думки носив бурхливий пал побідника, хоч сварка з Рюриком по дорозі з походу, стара зарва за жінчине придане, коштувала сили й не давала забути про себе. У страхітному душевному двобої на квітчастих канівських горах він, правда, вийшов переможцем: велів тестя постригти силою та заперти в монастир, у лісову пастку, де крізь граніт келій капотять сонливі сльози вічних джереловищ, а на дверях неперекупний воротар: самодержцеве ім’я. Так, віднятий собі Торчеськ, Канів, Трипілля, Корсунь, Богуслав він заплатив двічі твердим ударом: княгиню, що виїхала в Київ стрічати його хвалу, мало не в самій сорочці велів гнати батькові під поріг і ще далі, у чернечий затвір, глухе дупло пущі, де з-під кропив і блекоти позіхають челюсті підземного храму. До смерті бути їй там, обсміяній, окраденій із шовкових кіс, із спілих утіх жіночого літа!

Він обтряс ховзку дрож: із перської хустки, простеленої на ставнику зі свічами, знову нахлинув спомин… У сутінках минулого князь віднайшов лагідно схиле плече Рюриківни, звабливу лінію шиї під рісками голубого завою, вухо з рум’яним світом від потрійних рубінових терез. Бачив її із-за стулених пальців над бровами, як загорнена в темінь чернечих риз, струнка, соколоока, з местними устами, накликує на нього хмару Ефіопів із крилами лилика, втуленими цупко під волохаті рамена… Як шепоче по дебрах круг монастирських стін із червонокопитими дияволами або зойком-перелетою стрибає по черездоріжжях разом із вітром, що свище в її пахучім волоссі…

О, як дратувала його непереможна влада Таємного над ним, насильником!