Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
– Ваша Світлість, як хлопчик, – так із усмішкою наполоханий висланник, – цей теж повторює щораз: я сам!
Знявся обережний гамір у прочутті чогось незвичайного, й Держко важко зупнився, аж стихне:
– Тоді князь, мов ігрою, став брати посла на поглум, заговорив їдко при поселюванні по всяких державах війська ченців, що знову розбудили, від негодування, приспане поганство. Із здивуванням зауважив далі, що посол вибрав таку обхідну дорогу, коли до Галича куди ближче угорськими ворітьми… А що все-таки князь із заходом дружить, то, мов ніколи нічого, попрощав висланника в добрі:
– Занесіть від мене великому папі бажання многих літ!
І доки висланник не відійшов, збентежений своїм помилковим кроком, відповідальністю, князь став з міццю на степенях престольного місця, як беркут врослий в руське небо.
Стало тихо: хто йшов у думках за шпарким беркутовим летом, хто за геройським серцем, а всі позирали тайком на князя, немов уперше збагнули грізний чар його душі.
– Оповідай далі, Омельку, про свої мандри, – добре згодом забалакав Байбуз. – Хоч ми й не домосидці, але в такі світи ніхто з нас не ходив…
– І чого б мені сторчати при вас, як квочці? – весело чубатився Олелько, рад хвалі. – Доріг зарубаних нема, а були б, барда від чого?
– Пропадай де хоч, шибайголово! – побажав у півсні Войслав п’яниченко і рвучкими глотками спорожнив чималий бурдючок, що його держав в обіймах, немов скарбницю.
Мимрив:
– У цих анахтемських вертепах монастиря – на лік… Мемо дорогою тулученят пекти та над курищем рвати, як собаки. Бодай тобі не зоряло!
З цим прокльоном увізся в дорожнє накривало, ліг.
Тут Юрша промостив собі дорогу до вітрогона і пролепетав над його плечем, чисто полум’я по чатині:
– А стави на Глібовичах, браток? Були боброві гони, як писанка, той у світ – стави жидовинові… Кажу тобі, не годуй ти дідька під пахою!
Олелько обганявся від цього скоботу обидвома руками:
– Гов! із коренем мене вибирають! Дайте жити, не коренуйте!
– Чи хоч у твоїй голові розум горі коренем не виростає? – легкопливно поспитав Апостол. – Бо така мова, як вертеп, ні доріжки, ні пуття… Хіба би який монастирський хитрець від кисті й клею переповів її ладом для людського пожитку.
– Або те все правда, що на весіллі співають? – пустив трійло Дідух.
Цей із Библа спалахнув жалістю:
– Горе мені, непосидющому! Стільки всякої всячини плигало перед очі, аж справді гублю лік, куди що прикласти. Замерехтить іноді темний садок, на небі біле пір’ячко, стежки поміж шевлію, негоден здумати, котре дівча, коли веселило мене там чорними бровами? Зувиджу, мов у сні, муравою оброслі мури старинні, на них легіт коли ше пирій, високо ж, у шкловому повітрі, пінія, зелена, гей рута, застигла на блідім вечоровім небі… Ватопед? Хиляндар? Коли ж промигне в думках якесь обличчя бажане й вороже, ніби зв’язане зо мною досмертною тайною, не годен розкусити, чи справді по дорозі до Алеппо взяв я в полон мавританське княжа, чи це тільки мені так здається?
Уліб з Розсохача зігнав мушку з шиї у згрібках і поморщився жорстоко з непривички говорити складні речі:
– Відомо: краса, як те дрібне намистечко, розсипане по всьому світу. Та мені, не у гнів, братику, більше цікаво, де вона, як самий маргарит-перла світить велико?
То Олелько відповів із сяйливим движком соболиних брів:
– В оні дні бував я на горі єлеонській, до схід сонця Єрусалима, де кедрський потік скаче блискавкою поміж гробниці левитів. Глянеш униз, мерехтять у рожевих рантухах мигдалеві дерева, винниці заплетені солодкими, ніби топаз, грознами й мирти притрушені сивим сріблом, як венедицьке мереживо. Царинками вівці білою отарою течуть, а заганяє їх брунатна босоніжка з Ель-Фатіг, із вишневими пупляшками грудей, зовсім сонна від сонця…
– Он там вона, маргарит-перла, краса, що світить велико!
Розкинений під деревом, князь послухав цих слів ураз із шумом листя попри свої хижі і чуйні думки.
Але його передусім цікавило те, чи купець Фрейданк із Ерфурта добився вже цілі? Чи заніс в Ерфурт ігуменові бенедиктинів, своякові цісаря, Романів дар тридцяти золотих талантів для цього ж монастиря? Й чи довго ждати, поки ігумен передасть куди слід його, Романове, побажання в справі свобідного переходу руських купців до Франції? І вільних від мита княжих збіжевих транспортів Німеччиною, на північ?
Він пестив шовковисте вухо пса та з пристрасною втіхою думав, як цей у пущі голосом вказує слід і як дивно кричить на весь бір, коли вчепиться дикові в хребет.
Уліб із Розсохача терпко переїхав чуба веснянкуватим ручищем:
– Будь я хоч трохи худіший, махнув би як стій в цю святу україну! Щось я, побрати, став уже ломитись.
– Гріховна це матерія ломить тебе, друзяко! – хитав підголеною головою Димша, знахар і грамотій. – Статкуй!
– Часом здоров’я душу вигонить! – відгризся черевань, проте справив на Димшу сильно стурбоване око.
– Говорять, недуга – це внутрішня звірюка, що кидається на чоловіка, – забалакав косоокий (по мамі половчанці) Кмита, миротворець. – Цього вчить за Галеном салерненська школа й араби засвідчують письмами.
Князеве позіхання в три розголоси тевкнуло Кмитою вниз, як готуром із сосни. Стихло.
– Дива, бають, на світі, є всячні, – знову сіпнув вудкою внадливий Байбуз. – Якісь
