Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
– Ото добро в дорозі Сварожий дар, веселий! Якісь навипередці оставили грань!
Наметав між іскри смоляного пруття, побігла по травах гірка сива мряка. Рад із себе та відпочинку, Юрша збив ковпак на молодого чуба і потягнувся ліниво в тім рутьманім своїм таламані з чорними кісками продовж пліч, гладкий, зеленобокий.
Це був Юршин службовий день, і він збликав очима на Мстиславича, чи не кличе його, але той не виронив слова. Перед битвою або ловами їв обмаль та мовчав.
І тепер сів на якийсь там камінь-зашибанець, під чорну вільху, що в осені остання рудіє, спершу погострив свій меч на залізній бабці, от як косу, а тоді вже спробував тятиву лука закарлюченим нігтем правиці.
Лук був старосвітський, чорний, з обидвох кінців прикрашений головою сернюка, ритою, як у глині, сильно грубими нарізами. З насолодою звіролова князь прихилив вухо до торкненої тятиви, вона ж подала йому дивну відповідь… Це було ніби слово в незнаній мові, їдке, як блекіт, скрипливе, гей ржа…
Дехто озирнувся, а Держко з Колоденця покмітив поволеньки та здалеку:
– Твердий ловець, без жарту твердий! Що вдень не поспіє, увечері надточить. Робітник здалий.
Держко носився пишно й наводив на себе красу, як жінка. Завжди в черевичках, а хоч і в чобітках, руки в перстенях, пояс у золоті, свита вишневого цвіту з лисячим байором, а сам був червоний, ціпкий.
– Добре, що не ворчить на безголов’я, – уповів з горного сідалища під стропом малини Держків побратим, Димша із Викторова.
Він зрізував наддертий ремінь із яловичного взуття та повагом складав ніж у рогові черенки, з письмом.
– Скаже слово, як мороз укреше, – поправив Кмита.
– Видумуєте! Ходить легенько, плює чемненько…
– Еге ж, а заговорить – не треба й золи трепетової.
– Мабуть, сам меду не лиже.
Завели зборище, добули їжу, гомонять.
Уліб із Розсохача ліг долі черевом, кинув на озерце світла кості до гри, кертичим поглядом підморгував до Сенька з Дідушич, що тут же завалився спочивати.
А там, круг Олелька з Библа, що місяць тому вернувся із окраїн світу, зчинилася облога: ніби птах із казки, який торочить усе, що діється на світі в кожну годину дня й ночі, він гомінко та різноцвітно розповідав новини з тисячі доріг.
Обсіли Олелька, як мухи молоко, – обгорілий незнаним сонцем, з вигляду напівчужинець, він розберложився копицею в тім своїм незгірше протертім каптані із жовтим, гей крокіс, підбоєм, загортав чорний чупер поза вухо.
– Тогідь на сам Корочюн, сів я миром у Царгороді. Що ж? Налетіли спомини, галицька кутя, мила в Розгірчі, в’яну! Осідлав я арабського бахмата, від Дальбекира, що за свою віру вгрібається не гірше покійничка Салядина, лечу в ліси з очей самому собі.
Оп’янів від герцю чисто, аж глянь: із лісової пригори джерело біжить… Обмарило мене! Сім струй, води ж не видно, тільки немов найтоншу пряжу безголосий вітер колише. Зовсім ніби привид у білих серпанках опер плече об кам’яне узголов’я й зорить однією блискучою стужею з-під неживих вій…
Як не жбурну собою навтеки! Опинився я біля Гагії Софії, у гладкої дворової вертлюхи Поліксени. А її тереми ходять ходором: протозебастів син украв, кажуть, свою мачуху, а з нею великі скарби, між ними сльозу Христову й утік поза Тавр в Малу Азію. Злодій біг гостро, не помогли вогневі сигнали, подавані з царгородських веж горі святого Авксентія.
– Хіба ж він справді вкрав, той молодяк? – простодушно заступився за втікачем Держко, жонолюб. – Пошанував тільки, нехай дар божий не марнується.
Засміялись грімко з тієї циганської оборони, й Олелько посолодив губи з непитої Димшиної судинки і правив далі:
– Іншим разом гостював я в Сен-Дені під Парижем, у красномовного абата Фулькона. Граємо в кості, кормимо голубів, риємося в миршавих палімпсестах, ллємо в пугарі сонце…
Одного дня абат виїхав із чорноризцями на богослужіння до Нотр-Дам, де Филип Август мирився з Інгеборгою (проте живе далі з жовтоокою Агнією, панею Мерану…) На схилку дня люто зв’ялила мене нудьга, забаг я відвідати сусідський хутір, одинцем. Минув монастирський сад, винницю й вийшов у сумерках на поле, коли поміж бур’ян і каміння покотилася до мене людська голова з огню, як місяць уповні, кривавий… Я навздогін, з мечем, а вона між терня, у лопухи, плигнула в розриту могилу на цвинтариську…
– Біс! – запевнено гукнув Добриня.
З-поміж грані, що розсипалась в пил, високо стрілив огонь, радісний, молодечий, захопив посвітом збічну деревину, лизнув попіл й із співом згас.
Бибельський покотив туди на підмогу берестову гілляку, що з шипотом обганялася жарі, й правив:
– Абат через місяць із перепою помер, і я переїхав до Іспанії з одним альзаццьким ченцем-вагантом. Трохи недоставало, був би я попав у побожний почот. Петра Католика, але саме прийшло кортесам на ум учити свого Порфіроносця, по чому міра солі. Вчили так, що папа Інокентій не скоро побачить іспанську данину!
– Не талан, не закон правлять світом, – вдумливо зворкотів Дедько, бувалий.
– Світом править не талан, тільки кріпка воля! – ніби з пращі вдарив словом Мстиславич, і всі туди повернули голови. Але він замовк наново, простягнувся з ломотом на ввесь ріст, закликав до ніг улюбленого пса, меч придавив грудьми й кам’янів, мов різьба на диптихоні.
– О, Інокентій – це велич! Не для данин він роздає корони: весь світ хоче християнським учинити! – ворухнув бувалець Держко, аж засвітила на ньому до місяця усяка блища. – Від нього й Лестько свою корону дістав! Що ж, Інокентіїв висланник приїхав до Галича вже в поворотній дорозі з Польщі…
Знизив голос до шепоту:
– Кажуть, що князь про
