Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Змовк зворушено й за хвилину:

– Через це й різьблений пард на причолі мойого судна.

І вказав щогли не з повсті, як інші, але з дорогоцінної паволоки.

– Круг замикається, – відповів князь не зараз. – Давні яви, поранкові, перехрещують мою вечірню дорогу.

Він дивився тепер на розпочату Богослужбу.

Митрополит Сава став саме до врочистого молебня на пристані. Перший диякон зодягнений у стихар, увесь білий посеред далини, подавав йому пояс, наруквиці, срібні ризи й митру в дорогих каменях. Другий диякон, темний, як коптійський херувим, у льняному ефоді, перекладав повагом зелену заставку поміж пергаменові карти святої книги, в емалях і коралевих розсохах. А чтець канонів, із дівочими, м’якими устами, станув над похилими плічми владики з рипидою, крилатою головкою янгола, двигненого на лісці з червоного дерева.

Їх окружили хлоп’ята в далматиках із сапфіровим, мов косатень, обшиттям, тьохкатий хор дитячий, дисканти, вишколені по-пташиному, голівки, стрижені високо, з русими й чорними вихрами волосся.

А владика сіяв на підвищенні, як стовп огню в сріблі риз і пахливій тугості святих полотен, дрижав від величної мелодії й димів фіміаму:

– Водні пруди підняли, Господи, – пруди водні підняли свій гомін, водні пруди загучали бурханням…

Хлоп’ячий хор розлягся чистим строєм, а тоді самітний чудовий голос, аж темний від краси, жалібний по береги, затьохкав на висотах стихир світильний, хвалу дня…

Князь стягнув сивогривого, як чарівне гаддя, й у пориві, що його ховав глибоко за суворою задумою обличчя, вказав Гельгові голубі кораблі, новороджені, їх красу нечервиву:

– Бережи їх! – сказав твердим шепотом. – Це мої пальці на стінах Візантії! Мої руки понад степовим морем!

Спускали судна з якорів; серед лопоту вітрил вони колисалися злегка, низом обганяла їх полохливими бризками морщинка Дністрова. Гребці з підкоченими рукавами тривали на своїх стійках.

Одноокий велет на першому судні – півнагий силач із трикутним тавром між очима й жовтою плоскінню волосся над понурими брівми невільника – підніс свій короткий гранчастий молот і ждав, щоб його пустити з усіх сил на дубовий пень, теж під залізом. Одноманітними ударами, рівними, як биття серця, він мав дунути ритм у роботу весел.

То князь дав знак із коня: з грюкотом ланцюгів піднесено останній якор, дванадцятий. Велет підвів правицю, металічний зов молота пронісся над водами. Згідним, пісенним рухом знялися й опустилися весла.

– О-о-ге! – крицеві надми з міццю рванули ліс вітрил і понесли, як гори.

У повстяниці через плече над панциреміз мідяних виток, Гельг стояв край керми на чоловому судні, яснозорими очима дивився на схід, давно мріяний, у насолоді нюхав вітер розцвілих берегів.

Густолита буковина осталася глибоко внизу із своїм криком шулік, танком білок і свистом сойки. У вечірній заграві царювала чорна сосна, з чатинням сухим і дзвінким, як скло. Повітря стало солодке та пахливе, ніби сир із полонинського молока.

Байбуз, що їхав попереду всіх, загомонів із далека:

– Дід!

Перед їздцями блиснуло вквітчане лоно долини, а в ньому, мов зіниця в очі, озерце. На відшибі ж жовтявіла квіттям самітня липа. Над нею дзижчали ще смугасті дикі бджоли.

У пень липи вперся кам’яний Волос, ніби старець серед далеких доріг. Припочивав.

Мудрий і байдужий лик божества та обколупані плечі, криниці зябликів позаплітав удесятеро п’ялун й обвили павучі нитки з лісовим пометинням. Липа кутала все це в довгі кетяги – запашні, літні тіні. Так голубить усяку недолю ніжність, сум і милосердя.

– Ой-га! – мов один, скричали їздці і вдарили об поли руками. – Ой-га, клята, на сутич, на незахідні місця!

Бурштиновий промінь затріпотів верх каменюки і щез. Це рванулася до втеки вивірка, руда, аж чорна, – з простертої долоні лісового бога вона вилузувала горіхи, що їх поклав там колись побожний козій, волоцюга.

– Весела живина, та на перехід недобра… – позіхнув Байбуз. Стали.

Зблизька Дід видався такий неохайний та опущений до віку, що князь рухом влучним, як слово, здер павутиння з пліч святої старини і скинув його з рогатини геть.

Тоді ж простер над головою коня руку, обмотану повіддям, і замкнув себе в душі.

Молився відвічному пістунові марги? Чинив хвалу вквітчаному лону долини?

– Ще трохи, й добилися до Великої Глуші. Місяць ішов назирцем, тіні вгорнули світ. Дедько допав перший лісової улоги, опер меч об пень, проколений громом, і скрикнув до слуг, до путнього рою:

– Джерги – сюди!

Скочили розстеляти бурнасті веретища ради ночі, прив’язувати коней, розузлювати ворохи з харчами, коли там, де купою стояли ловецькі пси, вчепилися собі в в’язи два лягаві з червоними латами, з лапами міцними, як у ведмедів…

Зчинився клекіт, посипалося у посмерках зелене пір’я корчів, моріг, поритий кігтями, вкрила курява. Кукша, псар, не зараз вицвяхав з-поміж сутолоки причепистого Мончукового пса, з сивим пругом на хребті, як гаддя, верховода гризні.

Зелень, фіалкова від вечірньої спраги, обізвалася пахощами – диким маком, маруною, першим солодким сном. Мабуть, мріяла з усіх сил про крупчасту росу, ще й дощик громовенький… У затишкахпоковтував крилатий бортник, наковтач, – поковтав і став. Це місяць чарівник запалив трепетливі посвіти над його головою й ринув долі чорної стіни дерев, гей вода, що б’є почерез греблю білими й золотими сіявами.

То наковтач знать молився місяцеві мовчанням.

Бистрий Юрша Байбуз устромив тепер рогатину в могилку попелу на