Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Пісок котився з однієї чаші в другу, бояри стояли в шанобі біля дверей, в дорогих плащах, ясних ковпаках, а все князеві думці.

– Молі поїдають одежу, людину ж журба, – говорив до сусіди, догадливо звівши брови, господар на П’ятиборах, по третій раз удовий Ігор Молибожич.

У цю мить долетів із хоромів стишений голос володаревої доньки, розлучниці Федори. Стелила словами, як раннім теплом по лані, ще й смугою ярої свічі, що її заслонювала перед продувом: уста в червоне сердечко витяті, голова відхилена взад вагою кіс, звитих під жіноцьким наголовником, у мереживах.

Оповідала комусь-то обіч:

– Я в мами як квітка собі гойдалася, а тепер молодості моєї ніде не видно…

Зашуміла на порозі її рутьмяна камка, зацоркотіла силянка на шиї з темною впадинкою: княгиня з поклоном розсвічувала нічну лампу іконам. Це була дяка за поворот оцього достойного грозовитого мовчана, розкиненого, мов у лісі перед димним багаттям.

А тоді схилилася низько перед ним, задуманим зловіще, й навколішках, як слід доньці, стала розмотувати ремені його важкого похідного взуття, зручно вдягала на батькові стопи чисті м’які шкурянці.

За княгинею, як тінь за сонцем, майнув по гридні стрункий Ізбийгнів, молодший син Путяти з Полкинь.

– Не звелите чого, отче, заки відійду? – сказала. А подумала інше: відійшла б, ради матері, себе!

Бо хіба добре сталося, що батько прогнав із краю її меткого, хоч і зависного, чоловіка, її ж самій велів зостатися із собою, перечеркнув її молоде життя, щоб не вчинено з неї закладниці проти нього? Так, вона відійшла б без вороття! Тільки хто тоді вітатиме батька-владаря з дороги? Хто спалить світло Богу? Витязькі ноги обмиє в цілющім зіллі, обвине льняними онучами, постелить білу доріжку перед ложем?

Тужливі, ласі, люті очі поплелися за скиптром її краси. Якийсь завидько з гнівною застановою пошепки притакнув тій поранній вроді словами, що їх давно вже обносили чередарі поміж медульку й чорнобривець:

Ізбийгнів із Полкинь глянув довкола як сонний, але від щастя не сказав ні слова.

Рухом руки відповів Мстиславич: не хоче нічого від неї, полохливої, як крапчате сонечко, що покладене на долоні вдає смерть. Йому інакше треба облегчити неспокійне серце: стоптати когось, що високо носить голову й за столом сідає праворуч.

– Покличте Дарослава!

Зашепотіли страхливо, перед рундуком знявся бистрий тупіт, Навойко з Васютина погнав стрімголов. Он-он кінь із прозорими вушками летить по круглому схилі дороги, ніби змій у лопоті хрящуватих крил…

А глибінь неба визорювалася сліпуче, між гіллям, в орішині, соловій перечіткував любовне намисто – та понад пісню його туги стелився зойкливий лемент невільників:

– О, Азгулуй!

– Що це за гамір, тивуне?

– Це, господине мій, Добриня загнав твоїх половчан на старе кладовище. Дарма, що самі – вельможі, сваряться над ватрою, як чорні люди. Один тільки старцун добряга між ними, Анбал, таревської княгині пістун…

Князь лопотливо двигнувся із місця, добув із-за пазухи звиток пергамену, обвішаний печатками з зеленої живиці, поклав його край стола й накрив бламом своєї шапки. Позіхнув хижою біллю зубів і з силою підтягнув угору гранчасте вікно, три рази по три шибки.

Огнище, що горіло у віддалі, ніби кривавий маяк на тлі нічного краєвиду, з яскравою виразністю окреслювало майдан, колишнє кладовище, з лагідними горбами, витягненими густо попри себе, ні то піщані надми, висипані фуфелицею, ні то хвилі, застиглі серед в’юнкого бігу…

Видно було, як грає іскрами смоляне пруття, як у курному попалі ватри сновигають степові хижаки у жовтих, мов шафран, опанчах, накинених на брудне тіло, в подертих ремінних постолах, в обсмиканих тороках, що теліпалися за їх ногами, як гаддя… З-під гостроверхих шапок нависали на сховані вглиб очі бродників пасмуги твердого, ніби щеть, волосся, з-над тонких кровожадних губ спускалися додолу рідкі руді вуса, рухливі, як у бестій.

Дехто сидів у задушливому мовчанні, руки вкруг колін, два спорили від горя, готові до бійки; інший байдужно вишкрябував скибкою останки вечірньої каші з розгойданого над приском казана…

Осторонь них повзла навколішках молода половецька дівчина, блискуча, як місяць, в уплітках, мов течійки крові. Нагі стрункі руки її м’ялися у такому нестерпному стражданні, аж уся вона, мов живий бурштин, перегиналася страсно, люто, під цвяханням жахливої розпуки, ніби в димах й огні нашіптувала щось самими рухами мстивим ідолам степу, гуляйполя…

Анбал, загорнений з головою у смугасте веретище, як хозар удень свята, раз у раз клав безпомічну руку на плече дівчини, й воно здригалося під нею, хистке, як трепета. Роздертий рукав згрібної сорочки звисав із-під тугого парчевого каптана з дивовижно розшитими на малих грудях бичачими головами, знаком таревських княжат, і, коли вона валялася в отих ханських шатах серед пилу й роси, серце Анбала щеміло жалістю без сліз, як серце собаки.

– О, Азгулуй! – ридала половчанка проти неба, залитого сріблом і тишею зір. З-під сорочки мелькали іноді її темні, як бронза, груди півдитини, й чимось сестриним, спільнотою, чарівною та болючою, повіяло на Федору.

– Це Чіта, таревського коліна княгиня Радогостова із Дзвиняча, бранка, – пояснив з-поза її плечей, як тінь за сонцем, Ізбийгнів Путята. – Брат Чіти, Азгулуй, сьогодні від Радогостового меча смерті пожив. В очереті ззаду на тисяцького наскочив і за горло… Полчні люди надбігли, перемогли… Про неї ж річ пішла…

Усміх як за серпанками, Федорин… Довгий погляд замість мови, погляд на бранку, що доручав Ізбийгнівові пильне діло, таємне, благав і дякував сапфіром очей, червоним сердечком уст…

А Чіта, ніби чужинна птаха, готова пурхнути, станула одноніж, наслухувала сторожко хвилину одну,