Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон
Говори зі мною начистоту, ніколи не кажи: «Поцілуй мене в задок!» Слово, що бігає, як той пес, ніколи не наважиться забрехати під дверима мого малярського серця. Кохана Євгеніє, ти велика жінка. Побач мою руку, підтримай мене, дай опору моїм довгим малярським ногам, що вгинаються під важким хмелем. Глянь, ось ми йдемо до нашого дому й говоримо про майбуття.
Ще раз, капітане!Капітан сходить на місток. Насправді ж обережно приміщає важкий зад на перевернуту пачку з-під цукру, кладе брудні кулаки на стерно, закриває очі на бентежливе довкілля й поринає в дрімоту. Він п’яний, сьогодні субота. «І що це за капітанський місток! — каже він собі під ніс. — Пачка з-під цукру за нікудишнім штурвалом. А ця посудина! Біла, зветься «Голубка», тобто була колись біла, але фарба облізла. І що це за регістрова тонна, що це за швидкість, що це за екіпаж, що це за море? Яке там море — калюжа в Норрботтені. Далі ніхто не зможе провести корабель. Ось ти й знову куняєш, — бурмоче капітан Юнас Ґ. Боттенгаммар. — І та корабельна залога — хлопчина, що збирає монетки по двадцять п’ять ере. А швидкість розвинеш не більшу, ніж вдається на цьому мілководді». Тут дуже багато цих банок. «Голубка», пароплавчик із машиністом, може взяти на борт п’ятдесятьох пасажирів. Щосуботи й щонеділі він ходить до Ігельгольму, це за кілометр від берега, посеред мілини. Море тут таке плитке, що парує, коли довести швидкість до піввузла. Капітан зневажливо прицмокує суднові: «Гей-гоп, стара шкапо». Сьогодні він у сумному настрої.
Так, рушаємо.
Щосуботи й щонеділі на Ігельгольмі танці, а інколи Армія порятунку влаштовує там зустрічі. «Голубка» перевозить «групи і окремих осіб», як написано в оголошенні. «Пар. «Голубка», кап. Ю. Ґ. Боттенгаммар».
Оте щотижневе оголошення — ще один срібняк, який життя дарує капітанові. А з рештою подарунків гірша справа. Суботні пиятики — це пухове крило, під яким він ховає своє понуре лице, червоне й кощаве, чудне на вигляд. Посивіле волосся, водянистий погляд. Під час суботніх запоїв капітан іще великий чоловік. Гаразд, майже великий. Отут він добряче розганяється.
У малому закапелку посеред судна стугонить та й стугонить парова машина. Навіщо Ю. Ґ. розплющувати очі? Тільки для того, щоб дізнатися давно відому річ: це жалюгідна шкаралупка? «Ось такі по десять штук висіли на шлюпбалці одного з моїх справжніх кораблів, — сказав він якось торік, коли став тут капітаном. — Ми звали їх яликами. Так і звали».
Пан А. Юбеліус, власник крамниці капелюшків і кравецьких знадоб, співвласник «Голубки», велике цабе в місті, помахав тоді в повітрі своїм прогулянковим ціпком, неначе аршином, і спитав: «Отже, тепер Ю. Ґ. капітан ялика? Якщо невдоволений тим, що має, то хай скаже. На таку посаду неважко знайти іншого охочого. Як гадаєте, капітане?»
Той, змовчавши, задумався про життя-буття. Ось так і сидимо. Нíчого й рота роззявляти, бо місто мале, судно дрібне, а життя нікчемне. Ото й дрімає він у хмелю, дрімає та й дрімає. «Далі, ніж сюди, не доберешся, у цьому напрямку, — думає Ю. Ґ. — Немає менших суден. Ось до чого я дожився. Еге ж».
Вже ось-ось вирушили б із п’ятдесятьма охочими потанцювати пасажирами, коли це з вулиці Стурґатан вигулькнув бігцем пан Юбеліус. Він теж попливе. Чого б то, адже, мабуть, не для того, щоб танцювати? А однак кричить, щоб почекали. Він уже не біжить, а неквапно йде до пристані. Пароплав мусить підождати, коли командує пан Юбеліус, інакше не може й бути. У дрімоті Ю. Ґ. чує, як сам каже машиністові:
— Задній хід, Ульссоне, з нами буде ще й оцей веприк.
Молоді люди на сидіннях хихикають. Пароплав дає задній хід до причалу. Добряче гойднувся, коли на борт ступив пан Юбеліус. Ю. Ґ. не обертається, він знову задрімав.
— Попливемо, — владно-добродушно озивається співвласник «Голубки». — Вирушаємо, капітане. З усіма цими гарними дітьми.
І киває помічникові Крістіану, який уже звівся й поступився місцем. Хай побачать, що Крістіан добре справується. Дівчата посуваються ближче одна до одної, щоб пан Юбеліус мав де сісти. Той доброзичливо всміхається до них усіх. Усі йому подобаються, та й пані Юбеліус виїхала на літо.
Рух тут уже не жвавий. Біля заростей очерету сидить у плоскодонці чоловік і вудить. На кількох човнах молодь веслує до Гольму й заощаджує монетки по чверть крони. Фірма «Спадкоємець Ескіля Ескільссона В. Лундблум» вийшла на своїй моторці й кружляє по морі в суботньому прогулянковому турі. У фарватері пливе щось схоже на вітрильник. Капітан на дрібку розплющує очі й упізнає цю річ. Це звичайний весловий човен — брунатний, хоч і просмолений, та все одно страшенно розсохлий. Один чоловік стоїть за стерном, а другий вичерпує воду. Третій просто підтримує компанію, він співає.
— Зійди з курсу, Ю. Ґ.! — горлає він.
Ю. Ґ. крутить нікудишній штурвал і чемно дає дорогу. У човні сидять єдині городяни, до яких він почуває хоч якусь симпатію, — брати.
Брати вони тільки по духу. «Ми брати моря і шторму!» — пояснив колись капітан, у веселішу мить, ніж ось ця. Власне, тесля Калле Нільссон колись теж бував на морях, навіть в отих південних. Це той, що співає. Той, що стернує, бляхар Бенґтссон, замолоду завербувався у флот. Нічого особливого, але він власник човна й порядний чоловік. Ну а третій, що черпає, — це просто
