Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч
В усякому разі оптимізм, з яким їхали виручати шефа, дещо пригас.
— Щось воно мені нагадує... — замислено сказала Марго. — Щось дуже знайоме і близьке. Ба, навіть рідне...
Вона перевела погляд на колег, і її осяйнула думка:
— Так це ж...
— Наша фортеця, замок і монастир... — голосом ігумені Ісидори сказав Спиридоненко і перелякано затулив собі рота.
— Цигельдорф, — сказав Андибер.
На нього всі звернули здивовані погляди.
— Цигельдорф — у перекладі з німецької: поселення під черепицею.
Свєтці стало зле. Вона закотила очі під лоба і заголосила: «Блаженна ти єси, королево... Ноги тобі омиватимуть і воду питимуть, спасителько...».
«Це мене стосується?» — спитала себе подумки Марго і додала: «Щось зі мною теж діється не те... Мене магнітом тягне нагору».
Здається, те саме відбувалося з Андибером. Він гарцював на місці як породистий кінь, якого стримує вершник. Леська також зигзицею рвалася до монастиря.
Найрозумніше в цій ситуації вчинив Вася. Він силою запхав усіх в мікроавтобус і помчав геть від злощасного місця.
За селом усі зітхнули з полегшенням. Їм немов полуда спала з очей.
— Що це було? — тримаючись за скроні спитала Леська.
— Ми були біля самого отвору в інший вимір, — сказав Вася. — Зверніть увагу: це я вас усіх звідтіля витяг!
— Що ж робити далі? Може, плюнути на все і махнути додому? Бог дасть, шеф і без нас звідти вибереться, — сказала Марго. — Не будемо туди пхатися!
— Будемо! — похмуро сказала Свєтка. Побачивши на собі здивовані погляди, вона почала виправдовуватися: — Це не я кажу, це в мені юродива промовляє. — І почервоніла.
— Не червоній, Свєтко, ми всі тут юродиві, — мирно сказала Леся.
— Почекаємо до ранку, — запропонувала Марго. — Переночуємо з нашою проблемою. А там... будемо «дослухатися до свого серця».
На цьому й порішили.
Друзі набачили на трасі симпатичний мотель і зупинилися там на ніч.
Мотель притулився біля болота, де романтично кумкали жаби. У квітнику запаморочливо пахли петунії. Десь поряд дзюрчав потічок чи гірська річечка. У великій клітці кричали павичі. Об ноги терся безшерстий кіт.
Друзі повечеряли на свіжому повітрі свіжою форелькою і з насолодою поринули у літню українську ніч.
Офіціант (а він виявився ще й господарем ресторану) — дуже жвавий і догідливий хлоп — закидав їх анекдотами і повчальними історіями. Відвідувачів не було взагалі, тож приєднався до них пити пиво.
— Ми в своїй «Королеві Марго» — справжні гурмани! — облизуючи пальці, гордо говорив директор.
— У чому-чому? — перепитали всі.
— В «Королеві Марго», — намагаючись чітко вимовляти всі букви, повторив сп’янілий господар. — А що?
— Та тут у нас є ще одна «королева Марго»!
Марго звелася і церемонно вклонилася.
— Це ви? — різко протверезів директор. — Вибачте! Я відразу й не признав.
Усі розреготалися як від гарного жарту. Але директор, здається, не жартував. Він рвонув прожогом на кухню, і за п’ять хвилин розбурканий зі сну увесь персонал почав носити на стіл різні страви.
— Усе за рахунок закладу, — запобігливо цокотав директор. — Як ся маєте, пані?
— Та нічого.
— Ви до Обертениці?
— Так, а звідки ви знаєте?
— Та ми тут в усій околиці все про вас знаємо! Марго перелякалася. Що саме?
— Нарешті ви приїхали! — метушився обіч столу зворушений директор. — Яка радість! Яка честь! Я знав, що ви саме до мене завітаєте! Я завжди знав! Саме тому я й назвав свій ресторанчик вашим іменем! Тепер я розбагатію! Йой! Матко Боска!
Марго розгубилася. Вона не любила, коли її приймали не за ту.
— Пан, певно, помиляється. Мене просто звати Марго. Це ви-пад-ко-во!
— Так, пані, випадковість. Так і легенда каже.
— Яка легенда?
— Йой! Пані, певно, жартує! Легенда про визволення бунтівного духа Ахмета.
— З мене досить, — сказала Свєтка, встала і пішла геть.
— Чим я панночку образив? — перелякався директор.
— Не хвилюйся, вона просто прикра, — заспокоїв його Андибер. — То що там легенда каже?
— Над усією нашою округою нависло прокляття. А все через дух Ахмета, що бродить у підземеллі монастиря в Обертениці. Раз на рік він виходить на верхів’я гори і нестримно виє. І від того виття всі жінки округи слабнуть, слабнуть і нездужають по півроку. Ось і чекає вся округа повернення королеви на ймення Марго, яка колись закляла той дух і яка випустить його на волю й подарує всій окрузі спокій.
— Здрастє, я ваша тьотя, я приїхала з Києва, буду жить у вас... — іронічно прокоментувала легенду Марго. — Я цього вже не витримаю! Я йду спати!
— Не поспішайте, пані! А десерт? Я маю чудовий десерт!
— Від солодкого жінки тупіють і стають безвольними рабинями чоловіків!
— Е ні, пані, наш десерт є особливий! Він має пікантний смак. Його колись придумала власниця замку в Обертениці.
«Тобто я», — подумала Марго і байдужим голосом кинула:
— Добре. Вмовили! Несіть!
Тим часом Андибер намагався видобути всі подробиці з легенди, тож активно розпитував директора:
— А чому всі жінки Обертениці й усієї округи не їдуть геть із цього заклятого місця?
— Та ж не можуть!
— Чому не можуть?
— Хто їде, той помирає. А ті, що лишаються як причинні з нетерпінням очікують нової появи Ахмета. Щоб знову на півроку заслабнути.
— А за що я його покарала? — ляпнула Марго. — Тьфу! Тобто королева... За що вона його покарала?
— Розумієте, пані, ви, тобто та королева, забороняла многоженство. А Ахмет був бусурманином... Вона кілька разів його попереджала... Однак коли він звів її улюблену племінницю, їй урвався терпець. Вона й заточила його в підземелля, а всі виходи закляла...
— Господи, я просто фатальна женщина... — хитаючи головою, сказала вона. — Давайте десерт і я піду спати.
— Садюга... — додала з повним ротом Леська.
— А по-моєму, дуже мило, — зазначив
