Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
Тим часом битий шлях із сивою пеленою пилу остався на убочі. Князь з Олексієм праворуч, з’їхав бічною дорогою вниз, поміж сади у вогких поранніх тінях. Почот ринув за ними навзаводи.
В’ється на тичині буркун-зілля попри боярське дворище, кудою їде Шестикрилець. Із тьмявого живоплоту дрібно лящить чечітка. Рум’яний подих сонця стежками зелен-садиби. У росах Волосожар і рута, чути землю, як шовково дише.
А садиба така через соловейків невиспана, що княжа дружина й сама ступає попри неї дрімливим перебором. Старовіччя темніє з бервен низьких стін. Вікна настіж, грубе жовте шкло. Долівки – полив’яні, червоновзористі, доріжки, самоділ. Мріє боярська хата з опущеними віями, як Лада, сита високих скринь, уліїв і черешень.
Личком до дороги сіла в тіннику бояриня, на ймення Дзвінка, проте яка тиха краса! Камховий фарбан на ній, понад брівми рантух, мряч снігова, ручки в змієвиках заслухано сперті на колінах. Її молодість пахне льоном, нагрітим у сонці, рожевою свічею, скручуваною у пальцях, м’яткою, саме тільки зірваною з гілки.
Осмникова це жінка, що простеляє на колінах парчу, ткану в птахи й звірі, чоловічий кабат храмовий, жмурить очі проти голки тонюсінької… А ниток в осмничихи три по-через плече: червінь-золото, лазур-срібло й перли, дробинкою.
Вона розглядала з застановою рукав, протертий у лікті наскрізь; шкоду наперстком укрити б можна, проте труд основити наново й розвести орнамент, як в ілюмінатора церковного тексту, – муравлиний.
У якусь хвилину вона доглянула хоровод і володаря проти себе… З шанобою схилила біле чоло, ждала, аж проїде далі, та сивогривий став.
А князь – грізна мова, з-під шолома до неї:
– Грішно тобі над голкою коротати такий день, боярине! Заки відкусиш із парчевого рукава першу свою нитку, я пущу дванадцять кораблів горі водами звоювати море!
Помовчав, сказав ще:
– Дзвони які! Свято яке! Лавор Вовк твій де?
Спаленіла, як річка від заграви (вода прозора, кожний камінчик видно…).
– На пострижинах у Верхотурі, до Косняти у куми поїхав… Мені ж, щоб Дністер не мішав, шитянько оце загадав…
І протягнула нитку з голкою злотоглавом наскрізь: задзвеніли в малих вухах дорогі бляшки, на них малюнок райської птиці із жіночим обличчям.
Похитав Шестикрилець бойовою головою, величавий, темнолиснючий, понаглив коня. Забренчали копита, іскри сипнули об кремінь, княжий шолом блискавками, – згас.
А ласий Яркун із Милованя, в таламані, як розмайран, повз терненького плоту шепотом, мимолетом:
– Хіба таким очам самітно сумувати? Хіба таким пальцям голкою пил збирати?
Вона оперла малу долоню об стан, розсміялася дуже звисока:
– Лестиш, як гадюка з золотими рогами! – закликала.
І враз укрила від самої себе сльозу, одну тільки, миттю вичарувала в уяві своїй картину: всього в іскрах, як алмаз верхівця.
Вона немов гналася на ньому понад провалля, розгойдана бігом аж до стиску серця. Перелітала в мріях рівнини під шовковистим зіллям і ловила в лету дорогі шпильки з дзбанятками на пахощі, що сипалися з її волосся до ніг зачарованих людей.
Краєм завою торкала, здавалося, джерела, що б’ють з-під дикого каменю, заслухані в свою ясну пісню. Брела зі сміхом щастя сверготливі води й бачила орла у ржавім пір’ї, літковім, як засягом крил за сім довгих віддихів – бере під себе сонце.
Хіба не була вона стократ вільніша від Лавора Вовка, що важкими від хмелю чобітьми вростав тепер у засмічену долівку Коснятиних пекарень? І чи її мрія не була дійсністю, вищою за кожну іншу?
Вона розправила пальцями на колінах знищене в парчі місце і, як клейнод на світло, суворо та рівно, вивела з основи перший барвистий стіб.
А тоді підняла голову й прислухалася – десь там кричали щосили:
– Слава! Сла-ва!
Лан людей колихався саме над Дністром в усі краски, які де є на світі. Князь вигравав конем на збоччі ніби витязь із билини, а почот розвинувся побіля нього у три ряди, як у низку крил, писаних золотом. Ущухло довкола – і тільки дзвони, дзвони, дзвони…
Сивуватий, із молодими рухами, Олексій Ангел зіскочив тепер із коня та ждав, поки його слуги розпинали над рікою крісло-шатро, оббите візантійським пурпуром з левами, і ставляли такий сам підніжок. Опертий на грушковій лісці, різьбленій у лавр і пшеничне колосся, що її держав, як войовник копіє, Олексій терпко приглядався картині. Він мерз завжди після теплого підсоння своєї країни, ще дужче вранці над рікою, й з оспіхом запинав тепер на грудях плащ свій із самоцвітною фібулою.
Твердята говорив саме до нього із шанобливим спочуттям:
– Півдня їзди від Галича, в Дністрових ярах, Ваша Світлосте, є закутина, де буває літком так тепло, як у аравійській Джедді…
Простоволосого, оголомшеного сонцем і людьми, вели саме до князя під обидві руки теслю з гір, ніби молодого трохи під хмелем. Ялося, ще й як, похвалити гідну роботу.
– Добре! – загукав князь в одно слово.
Він обтряс прожогом важкий перстень із пальця, перстень із світлим рубіновим оком, та як ціляв із лука, без помилки, так зручно кинув золото у верховинцеву крисаню.
– Сла-ва! – залунало, як грім, і радісно котилося світами.
Гельг під’їхав тепер ближче, відібрав із княжих рук хартію для цісаря з низкою печаток, втиснених у шовкове плетиво.
– Пам’ятаєш, князю, – сказав півголосом, – такий самий день був у
