Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Віллі був готовий до перегонів. Він уже став адвокатом і деякий час практикував, бо, втративши посаду окружного скарбника, серйозно взявся до своїх правознавчих книжок і віддавав їм весь час, вільний від роботи на фермі та роз’їзної торгівлі «Домашнім майстром». Він сидів у своїй кімнаті літніми ночами, насилу долаючи сонноту і вперто вгризаючись очима в сторінки, тим часом як нічні метелики бились у затягнуте сіткою вікно, пориваючись до полум’я гасової лампи, що стиха сичала на столі. Сидів і зимовими ночами, коли згасав вогонь в іржавій залізній грубці й вітер гупав у північну стіну будинку, прилетівши крізь ніч за тисячі миль, щоб струшувати кімнату, де Віллі гнув спину над книжкою. Колись давно, ще задовго до того, як познайомився з Люсі, він провчився рік у баптистському коледжі в Марстоні, центрі сусідньої округи. Той коледж мало чим різнився від звичайної школи, проте Віллі вперше почув там великі імена, увічнені у великих книжках. Закарбувавши в пам’яті ті імена, він залишив коледж, бо не мав грошей платити за навчання. Потім почалася війна, і він пішов воювати, але застряг у військовому таборі десь в Оклахомі, відчуваючи, що його ошукали, що він пропустив свою нагоду. А після війни була праця на батьковій фермі та читання книжок ночами — не правознавчих, а будь-яких, які тільки потрапляли до рук. Він хотів знати історію країни. Був у нього підручник для коледжу, великий і грубезний. Через багато років, показуючи мені той підручник, Віллі тицьнув на нього пальцем і промовив:
— Цей бісів томище я вивчив мало не напам’ять. Можу назвати кожне ім’я, кожну дату.— Тоді знову тицьнув на ту книгу пальцем, тепер уже з неприхованою зневагою, і додав: — А той бевзь, що написав його, ні біса не знав. Як усе було насправді. Нічогісінько він не знав. Я певен, що все було достоту так, як і тепер. Суцільна колотнеча, та й годі.
Та були ще великі імена. Був записник — оправлений у тканину гросбух, куди він заносив уподобані вислови та уподобані думки з прочитаних книжок. Через багато років він показав мені і той записник, і, поки я недбало гортав сторінки, побіжно впізнаючи цитати з Емерсона, Маколея, Бенджаміна Франкліна, Шекспіра, виписані кострубатим дитячим почерком, він говорив з тією самою поблажливою зневагою:
— Ха, я тоді думав, що автори тих книжок знають геть усе. Тож хотів і собі чогось нахапатися в них. Атож, думав, не пошкодую праці, а хапну таки добрячий шмат усього того знання.— Він засміявся і додав: — Еге ж, отаке забрав собі в голову.
Він хотів хапнути добрячий шмат усілякого знання. Та врешті довелось обмежитися правознавством. У його життя ввійшла Люсі, потім малий Том, була праця на фермі, а згодом і посада окружного скарбника, але право він усе-таки подужав. Йому допомагав один старий адвокат із Тайрі — давав книжки, пояснював незрозуміле. Усе те забрало майже три роки. Якби Віллі захотів пролізти до адвокатського стану, не завдаючи собі такого клопоту, він міг би зробити це куди раніш, бо тоді,— та, власне, й тепер,— не треба було великого розуму, щоб скласти екзамен.
— Я ж таки був дурень,— сказав мені він, пригадуючи ті часи.— Думав, треба й справді вивчити всю ту муру. Думав, там належить по-справжньому знати закон. А прийшов на той бісів екзамен, побачив їхні запитання — і мало не зареготав. Стільки часу сидів, гибів над книжками, а мені дають оті нікчемні запитаннячка! Та на них відповів би перший-ліпший чорношкірий з плантації, якби вмів стулити докупи два слова. Мені було б раніше придивитися до адвокатів, яких я бачив, то я б знав, що той екзамен складе й недоумок. Та де ж пак, я сидів і гриз право.— Він засміявся, тоді урвав сміх і промовив з ноткою похмурої досади, яку, певне, лишили по собі ті довгі ночі, коли він хилився до залізної грубки або чув у серпневій темряві, як б’ються об сітку на вікні нічні метелики.— Ну що ж, я його таки вгриз. Я вмів чекати.
Атож, він умів чекати. Він прочитав книжки старого адвоката з Тайрі, а тоді почав прикуповувати й інші, замовляючи їх поштою на гроші від землі чи від продажу «Домашнього майстра». І, зрештою, настав день, коли він надяг свій вихідний синій діагоналевий костюм із залиснілими на заду штанами, сів у поїзд і поїхав до столиці штату складати екзамен. Він таки довго чекав, але тепер справді знав усе, що було в книжках.
І ось він став адвокатом. Тепер він зміг почепити на цвях свій геть пропотілий комбінезон. Зміг найняти кімнату над мануфактурною крамницею в Мейсон-Сіті, назвати її конторою і чекати, поки хтось підніметься сходами, де було так темно, що доводилось іти навпомацки, і тхнуло, наче в старій скрині, покинутій на горищі двадцять років тому. Він став адвокатом, і на це пішло багато років. Стільки років пішло на це тому, що він мав стати адвокатом тільки так, як сам собі визначив і вважав за правильне. Та тепер усе те лишилося позаду. Хоч, може, й забрало в нього забагато часу. А коли людина задовго чекає, з нею щось діється. Вона стає тільки тим, чим хоче стати, і нічим іншим, бо надто дорого заплатила за це — надто довго прагнула, надто довго чекала, надто довго ішла до мети. І кінець кінцем їй ставлять оті нікчемні запитаннячка.
Та тепер усе — і прагнення, й чекання — було позаду, і Віллі підстригся, купив новий капелюх та новий портфель, до якого поклав текст своєї промови (старанно переписавши її начисто й виголосивши перед Люсі з відповідними жестами, так наче готувався до шкільного конкурсу промовців), надбав чимало нових друзів з брезклими синюшними щоками та блідими гострими носами, і ті ляскали його по спині, і верховода передвиборної кампанії, Малюк Даффі, відрекомендовуючи його, зблискував золотими зубами і з запалом казав: «Знайомтеся, це Віллі Старк, майбутній губернатор нашого штату!» І Віллі поважно, мов єпископ, подавав руку.
