Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Я не раз дивувався, як на нього найшло таке потьмарення. Коли б він балотувався на якусь посаду в своїй Мейсонській окрузі, то нізащо б так не поводився. Він би спокійно й тверезо все зважив і підрахував свої шанси. Та й коли б виставив свою кандидатуру на губернатора з власного почину, то теж дивився б на речі реально. А так усе склалось інакше, його було покликано. Йому призначено. На нього покладено. І це вселяло в нього аж наче побожний трепет. Здається неймовірним, щоб він, раз поглянувши на Малюка Даффі та його дружків, не збагнув, що гра йде не зовсім чесна. Та насправді, як я розміркував, нічого неймовірного в тому не було. Бо голос Малюка Даффі, що покликав його, був не чим іншим, як відлунням тієї внутрішньої переконаності й сліпого прагнення, що спонукало його ніч у ніч сидіти в своїй кімнаті нагорі і, тручи очі, щоб відігнати сонноту, виписувати у велику книгу вподобані вислови та вподобані думки або, схилившись над столом, з відчайдушним, майже фізичним напруженням поглинати пожовклі сторінки старих правознавчих книжок. Не послухатися голосу Малюка Даффі йому було так само важко, як святому не послухатися поклику божого.
Його зв’язки з навколишнім світом, по суті, урвалися. Він був геть запаморочений — і не тільки отим почутим голосом. Він був запаморочений самою величчю посади, на яку зазіхнув. Її яскраве сяйво било йому в очі, засліплювало його. Він же щойно вийшов з темряви, з того закутня, де цілими днями бабрався в землі, не бачачи нікого, крім своїх домашніх (та й на них, певне, дивився так, наче їх і не існувало), а вночі сидів у своїй кімнаті над книжками, аж йому пекло всередині від натуги, від блукання навпомацки й від невдоволення собою. Отож не дивно, що те яскраве, сяйво засліпило його.
Він, певна річ, дещо знав про людську натуру. Досить довго просидів в окружній управі, щоб набути певних знань. (Воно-то так, його звідти виперли. Одначе не тому, що він не знав людської натури. Чи, може, він знав не так людську натуру взагалі, як свою власну натуру, а це ж куди глибше, ніж просто поняття правди і кривди. Страдником він став не через незнання і не тільки за правду, а й за оте усвідомлення самого себе, яке глибше від уявлень про правду чи кривду). Він таки знав дещо про людську натуру, але тепер між ним і цим знанням щось постало. Він, сказати б, прикрашав людську натуру. Вважав, що інші люди також запаморочені величчю й засліплені блиском посади, на яку він зазіхнув, і дослухатимуться лише до слів та доказів не менш величних і яскравих. Тому й промови свої він кроїв за цією міркою. Вони являли собою химерну мішанину фактів та цифр з одного боку (його податкова програма, його шляхова програма) і високих словес — з другого (слабкий, приглушений часом відгомін цитат, виписаних кострубатим хлоп’ячим почерком у великій книзі).
Віллі роз’їжджав по штату в доброму держаному автомобілі, купленому на виплат на півтора року, і бачив своє обличчя на плакатах, прибитих цвяхами до телеграфних стовпів, дерев’яних парканів та стін. Приїхавши до міста, він передусім заходив на пошту запитати, чи немає листа від Люсі, тоді зустрічався з місцевими політиканами, потискав руки (без особливого ентузіазму, бо там забагато розводилися про принципи й мало обіцяли), а потім забивався в готельний номер (2 дол. без ванни) і доопрацьовував свою промову. Він невтомно поліпшував і відшліфовував цей знаменитий витвір. Наче затявся на тому, щоб зробити кожний свій виступ другою Геттісберзькою промовою9. Добре наморочившись, він уставав і починав ходити по кімнаті. Ходив-ходив, а тоді раптом починав промовляти. І в сусідньому номері було чути, як він там ходить і виголошує свою промову, а коли хода затихала, ставало зрозуміло, що він спинився перед дзеркалом і відшліфовує якийсь жест.
А я часом опинявся в сусідньому номері, бо мав висвітлювати у «Кронікл» передвиборну кампанію Віллі. Я лежав у заглибині посеред ліжка, там, де пружини осіли під вагою мандрівного люду, лежав горілиць, не роздягаючись, і дивився у стелю, спостерігаючи, як поволі здіймається вгору сигаретний дим і розпливається по стелі, немов перевернуте сповільнене кінозображення якогось примарного водоспаду чи блідий невиразний дух, що виходить із твоїх уст з останнім подихом, як це уявляли собі давні єгиптяни,— покидаючи своє простягнене на ліжку тлінне глиняне виталище в кепсько пошитих штанах і жилеті. Я лежав собі й пускав з рота дим, анічогісінько не відчуваючи, тільки дивлячись, як він здіймається вгору, так наче не було в мене ні минулого, ні майбутнього,— і раптом у сусідньому номері озивався Віллі. Починав тупати й бурмотіти.
Це звучало як докір, як виклик — хоч ти смійся, хоч плач. Лежиш собі, знаючи те, що знаєш, і чуєш, як він там готується до губернаторства, і хочеться запхати до рота подушку, щоб не засміятись. Бідолашний бовдур зі своєю промовою… Але голос за стіною не вгавав, і ноги й далі тупали сюди-туди, мов лаписька якогось великого звіра, що несамовито гасає сюди-туди по замкненій кімнаті або клітці, мотаючи важкою головою і вперто шукаючи місця, де б вирватися на волю, сповнений непримиренної, затятої впевненості, що десь неодмінно має знайтися слабка дошка, чи прут, чи засувка — як не тепер, то колись. І від тих звуків у душу закрадався сумнів, чи встоять кінець кінцем і грати, і дошки. А ноги не спинялися, ніби належали не людині й не звіру, а якійсь машині,— вони гупали, мов товкачі у величезній ступі, і в тій ступі був ти, так уже сталося, що то був ти. Та товкачам байдуже, ти там чи не ти в тій ступі. Вони собі й далі гупатимуть без упину, поки то вже не будеш ти, та й тоді ще довго гупатимуть, аж поки зіпсується механізм чи хтось вимкне струм.
І дарма що тобі хочеться лежати в надвечірньому присмерку на чужому ліжку, спостерігаючи, як пливе вгору тютюновий дим, і ні про що не думаючи: ні чим ти був, ні чим станеш,— ті ноги, той звір, ті товкачі, той бовдур не спиняються, і тоді ти підхоплюєшся, сідаєш на край ліжка і хочеш вилаятись. Але не лаєшся. Тебе охоплює подив, змішаний з глухим болем і невдоволенням собою: та що ж там таке в тих ногах, що не дає їм спинитися? Хай він бовдур, хай він
