Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Ми пішли до аптеки-закусочної і випили кока-коли. Потім стали біля сатураторної колонки, і я поклав на стойку перед Віллі, поруч з його старим капелюхом, свій записник і дав йому олівець. Він послинив кінчик, очі його застигли, наче йому треба було робити додавання на грифельній дошці, і, зіпершись на мармурову стойку в своєму обвислому комбінезоні, написав цю заяву великими й кострубатими круглими літерами.
— Як там Люсі? — спитав я.
— Добре,— відповів він.— Їй подобається жити на фермі, і татові з нею веселіше. Вона задоволена.
— От і добре,— сказав я.
— І я задоволений,— мовив він, дивлячись не на мене, а на своє відображення у великому дзеркалі за стойкою.— Усе добре як воно є,— додав він, розглядаючи обличчя в дзеркалі: повне, тонкошкіре, всіяне ластовинням, з навислим над ним скуйовдженим чубом, а проте ясне й спокійне, мов обличчя подорожнього, що піднявся на останній узвіз і дивиться вниз на дорогу, яка біжить навпростець ген туди, куди він має прийти.
Як я вже казав, коли людину типу Віллі вважати залежною від талану, то на Долфа Пілсбері й шерифа йому таки поталанило. Вони переступили через нього й віддали підряд на будівництво нової школи Дж. Г. Мурові. Дж. Г. Мур брав цеглу з цегельні, що належала далекому родичеві Пілсбері. Він спорудив звичайнісіньку собі цегляну коробку, яких багато, з пожежними виходами з обох боків. Ті виходи зробили не такі, як годилося б,— на зразок силосних башт, із спіральним жолобом усередині, яким діти навсидячки з’їжджають униз. То були звичайні залізні сходи, прикріплені до будинку ззовні.
Ніякої пожежі в школі не було. Була просто пожежна тривога.
Це сталося через два роки після того, як збудували школу. Оголосили навчальну тривогу, і школярі з горішніх поверхів кинулись до пожежних виходів. У західному крилі перші опинилися на сходах найменші, що не могли швидко спускатися залізними приступками. За ними посунули старші, з сьомого й восьмого класів. Малеча затримувала спуск, тому сходи і залізна площадка нагорі були вщерть забиті дітьми. І отоді цегляне мурування не витримало, болти і штаби, що кріпили ту споруду до стіни, повиривало, і все завалилося, розкидавши дітей у різні боки.
Трьох убило на місці. Це були ті, що впали на бетонну доріжку. Близько десяти дуже забилися, і декотрі з них покалічились на все життя.
То була для Віллі щаслива нагода.
Але Віллі не пробував скористатися з неї. Та й не мав потреби. Люди самі все зрозуміли. Віллі пішов на похорон трьох школярів, улаштований місцевою громадою, і скромно стояв позаду. Одначе старий містер Сендін, батько однієї із жертв, побачив його серед натовпу, і ще не затих стукіт грудок землі об віка трун, як містер Сендін проштовхався до Віллі, схопив його за руку і, піднявши вільну руку над головою, голосно вигукнув:
— О боже, як я покараний за те, що змирився із злом і голосував проти чесної людини!
Це пролунало наче грім з ясного неба. Кілька жінок заплакали. До Віллі підходили інші люди й трясли йому руку. Невдовзі уже всі, хто був на кладовищі, витирали мокрі очі. Та й сам Віллі пустив сльозу.
Віллі випала щаслива нагода. А щаслива нагода завжди випадає тому, хто її не потребує.
Мейсонська округа сама прийшла йому до рук. У столиці штату всі газети друкували його фотографії. Але він ні на що не претендував. І далі працював на батьковій фермі, а вечорами сідав за книжки з правознавства. У політичні справи не ліз, хіба лиш час від часу з’являвся на передвиборних зборах і виступав на підтримку кандидата, що суперничав з тодішнім конгресменом, давнім дружком Пілсбері. Промови його були нікудишні, принаймні та, яку я чув. Та від них нічого й не сподівались. Люди просто не слухали їх. Вони приходили подивитися на Віллі, поплескати йому, а тоді голосували проти дружка Пілсбері.
А потім одного дня Віллі прокинувся кандидатом у губернатори. Чи, точніше, одним з висунутих у кандидати від демократів, але в нашому штаті це однаково що кандидат у губернатори.
Щоправда, балотуватися на первинних виборах — не бозна-яке досягнення. Кожен, хто нашкребе кілька доларів на передвиборний внесок, може виставити свою кандидатуру й помилуватись власним прізвищем, надрукованим у бюлетені. Та з Віллі вийшло трохи інакше.
На той час у штаті існувало два головних угруповання демократів — прихильники Джо Гаррісона і прихильники Макмерфі. Гаррісон був губернатором раніше, а Макмерфі — тепер і прагнув зберегти за собою цей пост. Гаррісон походив з міського середовища, і його підтримували практично тільки по більших містах. Макмерфі, власне, теж не був від землі, бо народився й виріс у Дюбуавіллі, чималенькому місті, тисяч на дев’яносто населення, але за нього стояли фермерські райони та невеликі містечка. Він спритно загравав з провінцією і здебільшого здобував її голоси. Вважалося, що в цих перегонах шанси суперників приблизно однакові. Оця-то ситуація і викликала появу Віллі на передвиборній арені.
Комусь із Гаррісонового оточення спав на думку такий хід (бог свідок, аж ніяк не новий): увести в гру ще одного кандидата, такого собі манекена, що зміг би відібрати в Макмерфі частину голосів. На це потрібна була людина, відома й шанована у провінції. І вибір упав на Віллі, що мав певну вагу в північній частині штату. Як виявилося, з ним і угоди ніякої не укладали. Просто приїхало до нього в Мейсон-Сіті розкішною машиною кілька столичних джентльменів у смугастих штанах. Один з них був містер Даффі, Малюк Даффі, що вельми роздобрів, відколи вони з Віллі познайомилися в задній кімнаті Слейдового закладу. Ті столичні джентльмени переконали Віллі, що саме йому судилося врятувати штат. Певна річ, Віллі, як і кожна людина, був у достатній мірі наділений від природи недовірливістю та обачністю, але ці якості вмить звітрюються, коли тобі кажуть те, що ти хочеш почути. До того ж тут приплелось трохи й божественного. Дехто добачав у тій історії зі школою руку божу. Мовляв, сам бог став за Віллі. Довів його правду. За звичайними мірками Віллі не був людиною побожною, але, можливо, історія зі школою вселила в нього уявлення, яке поділяв і чимало хто з місцевого люду,— ніби він перебував в особливих стосунках з Богом, Долею чи
