Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Та поїзд рушає далі, і в задніх дверях одного будиночка з’являється жінка,— чи, власне, жіноча постать, бо обличчя годі роздивитися,— в руках у неї миска, жінка вихлюпує воду, що раптом зблискує проти світла срібними торочками. Жінка повертається до будинку. До того, що там у будинку. Підлога в ньому тонка, покладена просто на голу землю, стіни та дах — благенький захисток від усього, що оточує будинок, але годі побачити крізь стіни те потаємне, до чого повернулася жінка. Поїзд їде геть, набираючи швидкість, а жінка вже там, у будинку, де вона воліє залишитися. Вона й залишиться там. І зненацька спадає на думку, що це ти сам тікаєш звідти і тобі треба поквапитись куди ти там намірився, бо скоро посутеніє. Тепер поїзд іде швидко, але наче із зусиллям долає опір надміру густого повітря,— немов вугор, що намагається пливти у сиропі,— чи, може, то він долає невблаганне, дедалі більше земне тяжіння. І здається, якщо по землі перебіжить судома, як часом перебігає по шкурі сплячого собаки, то поїзд злетить з рейок і перекинеться, паровоз ригне, похлинувшись парою, і котресь із його задертих догори коліс зробить важкий і повільний, мов уві сні, оберт.
Але нічого такого не відбувається, і ти пригадуєш, що та жінка навіть і не глянула на поїзд. Тоді ти забуваєш про неї, поїзд іде швидко й так само швидко поминає невеликий міст. Ти вловлюєш поглядом спокійний і ясний металічний блиск гладенької води між невисоких берегів під уже потьмянілим небом, а трохи далі проти течії, біля самотньої похиленої верби, бачиш корову, що стоїть у воді. І раптом тобі хочеться заплакати. Та поїзд іде швидко, і за мить усе, чого тобі хочеться, вже лишається позаду.
То ти, бісів дурню, гадаєш, що хочеш подоїти корову?
Ні, ти не хочеш доїти корову.
Аж ось і Аптон.
В Аптоні я рушив просто до готелю, протискаючись крізь вуличний натовп зі своєю невеликою валізкою та друкарською машинкою в руках, і люди неквапливо й відверто, з властивою селюкам безсоромною цікавістю розглядали мене й не оступалися з дороги, поки я не напирав на них,— так само не сходить з дороги корова, аж поки радіатор машини мало не двигне її в одвислий бік. У готелі я з’їв сендвіч, піднявся до свого номера, ввімкнув вентилятор, подзвонив, щоб принесли карафу води з льодом, а тоді скинув черевики та сорочку і, взявши книжку, вмостився у кріслі.
О пів на одинадцяту в двері постукали. Я озвався, і до кімнати зайшов Віллі.
— Де ти був? — спитав я.
— Та я ще з обіду тут,— відповів він.
— Даффі водив тебе ручкатися з усією місцевою верхівкою?
— Еге ж,— мовив він похмуро.
Цей похмурий тон змусив мене пильніше поглянути на нього.
— Що сталося? — запитав я.— Тутешні панове не так з тобою розмовляли?
— Чого ж не так, розмовляли як годиться,— сказав він. Тоді підійшов до письмового стола й сів у крісло. Налив води в одну із склянок на таці, поряд з моєю пляшкою сивухи, випив і повторив: — Розмовляли як годиться.
Я знову поглянув на нього. Обличчя його змарніло, шкіра напнулася ще тугіше й здавалася майже прозорою під розсипом ластовиння. Він сидів понуро, не дивлячись на мене, і начебто без упину бурмотів сам до себе одні й ті самі слова.
— Що тебе гризе? — спитав я.
Якусь хвилю він сидів так, ніби й не чув мене, а коли повернув голову в мій бік, цей порух, як видно, не мав жодного зв’язку з моїм запитанням. Його явно спричинили думки, які снувалися в голові у самого Віллі, а не те, що я звернувся до нього.
— Людині не конче бути губернатором,— мовив він.
— Га? — озвався я вражено, бо чого-чого, а цього од Віллі аж ніяк не чекав. Певне, в попередньому місті його спіткав такий нищівний провал, що він зрештою прийшов до тями.
— Людині зовсім не конче бути губернатором,— повторив він, і, поглянувши на нього тепер, я не побачив тонкошкірого хлоп’ячого обличчя: воно немовби стало прозорою скляною маскою, і крізь неї прозирало зовсім інше обличчя. Я дивився на те друге обличчя, і раптом мені в око впали масивні, міцно стулені губи, що викликали в пам’яті змуровані цеглини, та випнуті жовна на щоках.
— Та ну,— запізніло промовив я,— голоси ж іще не підраховано.
Він знов почав бурмотіти подумки те, на чому затявся раніш. А тоді сказав:
— Не заперечую, я хотів цього. Не стану тобі брехати.— І, трохи подавшись уперед, подивився на мене так, наче хотів переконати в тому, що й без цього було мені ще ясніше, ніж те, що я маю руки й ноги.— Атож, я хотів цього. Лежав ночами без сну і мріяв про це.— Він стиснув свої великі руки, складені на колінах, так що аж хряснули пальці.— Хай йому чорт, можна отак лежати собі й хотіти чогось, так хотіти, що тебе аж розпирає і ти забуваєш навіть, чого хочеш. Немовби ти хлопчисько, і в тобі уперше заграв сік, і ти боїшся, що одної ночі збожеволієш від того хотіння. І так тобі страшенно хочеться, що аж млість бере, і, здається, вже й сам не знаєш, чого тобі треба. Це щось таке отут, усередині…
Віллі нахилився в мій бік і, не відводячи від мене очей, ухопився рукою за перед своєї пропотілої блакитної сорочки, аж я мимохіть подумав: ось зараз він рвоне гудзики і покаже мені те щось.
Та він одкинувся на стільці, перевів очі з мене на стіну і, втупившись у неї невидющим поглядом, промовив:
— Одначе самого хотіння замало. Не обов’язково жити до глибокої старості, щоб зрозуміти це.
То була така незаперечна істина, що я навіть не визнав за потрібне підтакнути йому.
Та він, здавалось, і не помітив моєї мовчанки — такий був занурений у свою власну. Але за
