Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Вони хотіли переступити через мене,— похмуро повторив Віллі, незграбно соваючись у кріслі.— Наче я бруд під ногами.

— Віллі,— сказала Люсі, потягшись до нього,— вони ж однаково були б шахраями, навіть якби й не хотіли переступити через тебе.

Та Віллі не дуже до неї дослухався.

— Вони ж однаково були б шахраями, хіба не так? — знов спитала вона терплячим, але беззастережним тоном, яким, напевне, говорила в шкільному класі.

Вона не зводила очей з обличчя Віллі, та воно видимо віддалялось і від неї, і від мене, і від тієї кімнати, так наче він слухав не її, а якийсь інший голос чи, може, сигнал — звідкись з-поза будинку, з темряви за шторою розчиненого вікна.

— Хіба не так? — не вгавала вона, намагаючись повернути його назад у кімнату, в коло м’якого світла від лампи на столі, де поруч лежали велика Біблія і альбом у плюшевій оправі. Основою лампи була порцелянова ваза, розмальована фіалками.

— Ну хіба не так? — знов спитала Люсі, і, перш ніж вона дістала відповідь, я спіймав себе на тому, що прислухаюся до сухого, настирливого й безглуздого цигикання цвіркунів у траві за вікном.

Нарешті Віллі озвався.

— Та звісно, що так, вони однаково були б шахраями,— сказав він і роздратовано шарпнувся в кріслі, як людина, коли їй переб’ють плин думок.

Потім він знов поринув у задуму.

Люсі поглянула на мене, по-пташиному рвучко звівши голову, так упевнено, наче щось мені довела. На її обличчя впав відсвіт з-над лампи, і при бажанні я міг би уявити собі, що те м’яке світло йде і від її обличчя, яке немовби ввібрало в себе ніжне, рівне й ясне світіння її єства.

Що ж, Люсі була жінка і, отже, мала бути так само дивовижна, як дивовижні всі жінки. Вона звернула до мене обличчя з таким виразом, ніби промовляла: «Ось бачите, а що я вам казала!» А Віллі усе сидів собі. Але його обличчя знов кудись віддалялося, і те «десь», я б сказав, було не десь, а в ньому самому.

Люсі знов узялася шити і розмовляла зі мною, не підводячи очей від шитва, а Віллі посидів трохи, тоді встав і, звісивши чуба на очі, заходив сюди-туди по кімнаті. Ми з Люсі розмовляли, а він ходив сюди-туди.

Дивитись на те ходіння було не дуже приємно, і зрештою Люсі відірвалася від шитва й промовила:

— Любий…

Віллі спинився і повернув до неї голову із звислим чубом, схожий на загнаного в куток загороди норовистого коня, що, нахиливши голову з шорсткою гривкою між вухами, стежить своїми дикими й водночас хитрими очима, як до нього підступають з вуздечкою, готовий дременути геть.

— Сядь, любий,— сказала Люсі,— ти дратуєш мене. Ну чисто як малий Томмі, ніколи не посидиш спокійно.

Вона засміялась, і Віллі, з трохи винуватим усміхом на обличчі, пішов і сів на місце.

Люсі була чудова жінка — йому поталанило, що доля звела його з нею.

Та поталанило йому і в тому, що доля звела його з шерифом та Долфом Пілсбері, бо вони, й самі того не підозрюючи, лили воду на його млин. Та він, мабуть, теж тоді не підозрював, як йому на них поталанило. Чи, може, якийсь головний орган у ньому знав про це від самого початку, але ще не дав знати іншим, другорядним органам. А можливо, такі люди, як Віллі Старк, від народження не залежать від талану, доброго там чи лихого, і отой талан, що здебільшого робить нас із вами тим, чим ми є, на них нітрохи не впливає, бо вони лишаються самими собою відтоді, як уперше ворухнуться в материнській утробі, і аж до скону. А коли так, то все їхнє життя — процес пізнання самих себе, на відміну від нас, дітей фортуни, чиє життя — процес становлення того, чим нас робить талан. І в такому разі не можна сказати, що Віллі поталанило на Люсі. Або не поталанило. Просто вона була частиною того оточення, в якому відбувався процес розкриття справжнього єства Віллі.

Та якщо говорити спрощено, то на шерифа і Пілсбері йому таки поталанило. Того вечора в татовій вітальні я ще не знав цього; не знав і тоді, коли повернувся до міста й склав звіт Джімові Медісону. А потім Віллі почав з’являтися на сторінках «Кронікл» у ролі відважного хлопчика на охопленій пожежею палубі, хлопчика, що заткнув пальцем діру в греблі й урятував місто, хлопчика, якому Обов’язок нашіптує: «Ти повинен»,— і він одказує: «Я готовий». «Кронікл» дедалі частіше виступала з викриттям усіляких зловживань в окружних управах штату. Її вказівний перст із праведним гнівом та осудом гуляв по всій карті. І я почав осягати суть того, що діялося в світі високих міркувань десь над редакторським столом Джіма Медісона, і вловлювати надхмарне мерехтіння прозорих крил та флейтові звуки ледь чутних у тій високості ангельських голосів. Коротко кажучи, щаслива гармонія в урядовій машині штату відійшла в минуле, і «Кронікл», приставши до табору незадоволених, заходилася довбати окружні підвалини цієї машини. Газета тільки починала кампанію, намацувала шлях, ставила декорації і малювала задник до справжньої вистави. Це було не так важко, як могло здатися. Звичайно ті провінційні хлопці в окружних радах добре тямлять що й до чого, знають усі виверти, і під них не так просто підкопатися, але машина надто довго працювала без серйозної протидії, і легке життя розбестило їх. Вони просто перестали стерегтися. Отож «Кронікл» мала багату поживу.

І Мейсонська округа стала її Експонатом номер один. Завдяки Віллі. Він надав тій брудній історії драматичного відтінку. І став, сказати б, речником усього тамтешнього недорікуватого чесного люду. Коли його завалили на окружних виборах, «Кронікл» надрукувала його фотографію з написом: «Він не втрачає віри». А нижче — текст його заяви, яку Віллі передав мені, коли я знову приїхав до Мейсон-Сіті після виборів та його поразки. В тій заяві говорилося:

«Авжеж, вони виграли і зробили це чисто, віддаю їм належне. Я повертаюся на батькову ферму, доїтиму корів і далі вивчатиму право, бо, гадаю, воно ще стане мені в пригоді. Але я не втрачаю віри в людей Мейсонської округи. Рано чи пізно правда візьме гору».

Я вирушив туди послухати, що він скаже, але їхати на ферму мені не довелося. Віллі я зустрів на вулиці