Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— А чого це ви так проти Старка? — спитав я.

— Та боже ж ти мій! — ревонув шериф і весь побагровів: його так і розпирали слова, що не могли вихопитися назовні.

— Носа він дере, ось чого,— сказав містер Пілсбері.— Проліз до управи й почав дерти носа.

— Та ще й негролюб,— докинув старий лисий шибздик із шишкуватою головою.

— І цей, цей…— осяяло містера Пілсбері, і він показав на мене.— Він теж негролюб, закладаюся. Приїхав сюди і щось винюхує. Б’юсь об заклад, що він негролюб.

— І прогадаєте,— сказав я.— Віддаю перевагу світлій масті. Та коли вже ви порушили це питання, то до чого тут негролюбство?

— А ось до чого! — вигукнув містер Пілсбері з виглядом людини за бортом, що вхопилася за рятувальне коло.— Оце ж «Джефферс констракшен…»

— Гей, Долфе! — гарикнув на нього шериф.— Годі вже патякати, і хай забирається геть!

— Забирайтеся звідси,— сказав мені містер Пілсбері слухняно, але без особливого запалу.

— Гаразд,— мовив я і вийшов у вестибюль.

Вони тут усі несправжні, думав я, ідучи вестибюлем, усі до одного. Але я знав, що вони справжні. Приїдеш отак у незнайоме містечко на зразок Мейсон-Сіті, і люди здаються тобі несправжніми, але ти знаєш, що це не так. Знаєш, що вони були дітлахами й бродили босі по дну струмка, а коли підростали, виходили надвечір на задвірок, спирались на огорожу і дивилися на землю й на небо, самі не знаючи, що діється в них у душі, чи вони щасливі, чи смутні; потім ставали дорослі й спали зі своїми дружинами, лоскотали немовлят, щоб почути їхній сміх, ішли зранку на роботу й не знали, чого вони хочуть, але щось завжди спонукало їх, і вони прагнули чинити добре, бо завжди знаходили добрі спонуки до того чи того діла; а потім старіли, і ніщо вже не спонукало їх, і вони сиділи на лаві перед лимарнею і вкладали в слова спонуки інших людей, хоч самі давно вже забули, що то за спонуки. А одного ранку вони лежатимуть у ліжку, дивитимуться на стелю і майже не бачитимуть її, бо лампа буде затінена газетою, і вже не впізнаватимуть облич коло ліжка, бо в кімнаті стоятиме чи то дим, чи то туман, від якого їм різатиме очі й давитиме в горлі. Ні, вони таки справжні і, може, тільки тому здаються несправжніми, що й сам ти не зовсім справжній.

Та я вже стояв перед дверима в кінці коридора й дивився на ще одну бляшану табличку, з якої зрозумів, що оце і є місцевий лепрозорій на одну особу.

Прокажений сидів у кімнаті сам-один і нічого не робив. Не було кому посидіти з ним під електричним вентилятором, перемовитися словом, плюнути на підлогу.

— Привіт,— мовив я.

Він подивився на мене, як на привид, що заговорив до нього чужою мовою. Та й відповів не одразу, і я подумав: він мов той моряк, що його за якусь провину залишили на двадцять років на безлюдному острові; і коли до берега пристає баркас і хвацькі матроси, зіскочивши на пісок, запитують, хто він такий, він не може видобути з себе ані слова — так зашкаруб його язик.

Одначе Віллі до такого ще не дійшов, бо зрештою спромігся вимовити «Привіт», сказав, що пам’ятає, як ми познайомилися в Слейда кілька місяців тому, і запитав, чого я приїхав.

Я розказав йому, і він посміхнувся — скоріше сумно, ніж радісно,— а тоді спитав, навіщо мені це знати.

— Редактор сказав розвідати,— відповів я,— а навіщо це йому, самому богові відомо. Мабуть, вважає, що про це варто написати в газеті.

Така відповідь його начебто задовольнила. Отож я не став розводитись про те, що, крім мого головного редактора, існував ще цілий світ високих міркувань, але для такої дрібноти, як я, то був надхмарний світ тріпотливих прозорих крил, тихих ангельських голосів, не завжди приступних моєму розумінню, і таємничих астральних впливів.

— Мабуть, таки варто,— погодився Віллі.

— То що тут у вас діється?

— Ну що ж, можу розповісти,— сказав він.

Він тут-таки почав розповідати, а закінчив десь близько одинадцятої вечора, коли Люсі Старк уже поклала малого спати і ми втрьох сиділи у вітальні татового будинку, де мені запропонували переночувати й де Віллі та Люсі звичайно жили влітку, а того року збиралися жити й узимку, бо Люсі щойно, перед самим початком навчального року, звільнили зі школи і не було сенсу залишатися в містечку й платити чималі гроші за кімнату. І, судячи з усього, була ще одна причина, чому їм не мало сенсу залишатися в містечку: наближалися перевибори, а шанси Віллі на обрання були не більші, ніж шанси блохи прогодуватися на мармуровому леві з якогось монумента. Та й уперше його обрали на цю посаду, як він сам мені сказав, тільки завдяки тому, що Долф Пілсбері, голова окружної ради, доводився далекою ріднею старому містерові Старку — через дружину чи щось там таке,— а до того ж посварився з іншим претендентом на місце скарбника. А той Пілсбері верховодив в окрузі як хотів, разом із шерифом, і Віллі став йому кісткою поперек горла. Отож Віллі ось-ось мав вилетіти, а Люсі вже вилетіла.

— Та мені до того байдуже,— сказала Люсі Старк, що сиділа з нами у вітальні й щось шила біля лампи, а поруч на столі лежали велика Біблія та альбом у плюшевій оправі.— Не дають мені працювати — і не треба. Я провчителювала тут шість років, якщо рахувати й те півріччя, коли брала відпустку доглядати малого Томмі, і ніхто й слова лихого не сказав, а тепер вони пишуть у своєму листі, що на мене були скарги й що я не спрацювалася з іншими вчителями.

Вона підняла своє шитво й так люто відкусила нитку, як це вміють робити жінки, щоб у тебе аж мороз пішов поза шкірою. Коли вона нахилилася, світло лампи впало на її голову і червонясто зблиснуло в каштановому волоссі, там, де перукар недавно відкритого у Мейсон-Сіті салону краси ще не зовсім спалив його своїми щипцями, роблячи завивку. І хоч той червонястий полиск подекуди й зберігся, дивитись на волосся Люсі було жаль. Їй було тоді років двадцять п’ять, але виглядала