Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

знову наповнив. Був у такому стані, що міг з’їсти засмаженого бика й випити чотири бочки світлого пива. Ніщо тепер не урухомило б мішалки. Знаючи це, Єранссон заспокоївся. Накрився ковдрою аж попід ніс, і з тіла разом з потом спливало все лихе. Прояснилася думка й набрала такої форми: «Стоятиму біля виходу на платформу, коли приїде поїзд. Не буду підступним падлюкою, та якщо Євгенія ждатиме його, якщо вони змовилися, то підійду й скажу: «А знаєте, Смітте чи як вас там звати, що ця жінка має нареченого? Це я». Якщо ж він не зважить на ці слова, то затоплю йому в пику та й піду собі. А якщо він здивується й запевнятиме, що нічого не знав, то я скажу: «Я не падлюка, беріть собі ось це бабище, раз уже так сталося. Я був про запас. Усі баби мають таких. Я не мерзотник. Мені боляче. Не помру через це, але прикро мені бути запасним, таж я ніколи не вважав Євгенію запасною. Мені боляче, шановний Смітте, і я не мерзотник…»

Прокинувшись, Євгенія спостерігала, як проминає день. У неї були темні мішки під очима, таке годиться мати діловій тридцятип’ятилітній жінці, хоча сьогодні й не понеділок. Трусилися руки, неначе у дев’яносторічної бабусі; здавалося, що голова ось-ось відділиться від тулуба. «Поцілуй мене в задок!» — грубо сказала вона своїй гадці, але та не послухалася й далі йшла за поїздом, що над’їжджав. Колесо, колесо, чому ти не восьмикутне, чотирикутне, трикутне, чому не луснуло, не злетіло з осі, не впало, не залишило по собі порожнечі, яка поглинула б усю цю історію? Ні, ні, котися, коліщатку, сюди! Цієї зими, яка незабаром стане весною, хочу слухати, як ти котишся до станції мрій, до своєї мети. Невже ти нарешті здійснилася, моя надіє, потаємна надієнько, мрієнько про щастя? Прибульцю, я твоя. Ні-ні, я володію крамницею, маю щире серце. Єранссоне, я шаную тебе. Хоч і не кохаю тебе, та ти будеш моїм чоловіком. Поцілуй мене в задок, дурна думко…

То була дурна думка.

А однак Емілю, вдягнений у широкі картаті штани, золотозубий американцю з вузькою талією й широкими плечима, я хочу подивитися на тебе в усій пишноті. Майбутня пані Єранссон хоче побачити тебе на клятій станції мрій. Потайки стоятиме вона біля виходу на платформу й дивитиметься на твоє прибуття. К бісовій матері, навіть не потайки! Маґдалена Євгенія Сундстрем, розпусниця з усім своїм солодким та гірким досвідом, завислим у мішках під очима, глядітиме водянистими понеділковими очима на тебе, казковий принце, хай навіть люди бачитимуть її приниження й, може, відчуватимуть її печаль. О жалюгідне життя!

Життя, життячко в моєму тілі. Про тебе ще ніхто не знає, одного дня ти станеш чоловіком чи жінкою, про тебе твій батько ще й не здогадується, ти обтяжуєш мене, в’яжеш руки-ноги, тягнеш до землі, ти, гордосте твого батька й мій сороме, ганьбо моєї мрії!

Ронилися сльози, текли й загрожували затопити крамницю. Люба пані, я страшенно застудився, з носа ненастанно тече. Пробач мені. Ронилися, текли сльози, пляма тут, пляма там, дрижали губи, колихалися груди, проминав день.

І ось настав вечір, колесо вертілося й хурчало. Звівши руку до неба, семафор сказав: «Приїдь!» — і на пероні став червонолиций, огрядний, зодягнений в однострій та шубу пан із сигнальним ліхтариком у руці й свистком у роті. Станційний черговий.

Євгенія стояла біля виходу, що, поклацуючи, пропускав один за одним радісних неголених пасажирів. Єранссон запримітив її, чекаючи за великим гарячим каміном, а вона його не бачила. Взагалі не дивилася на городян, які розглядали її та зігрітого Єранссона. Маляр був п’яний, та й Євгенія теж, на свій спосіб.

Вихід пропускав людей, могло б видаватися, що це лічильна машинка. Євгенія напівсвідомо рахувала: п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять. Ось, Господи Боже, ще один безликий — дев’ятнадцять і двадцять, ось старий Смітт і…

Жалюгідна постать, але це безперечно Еміль Смітт. Не міг іти без допомоги, дідок мусив вести його, й вони нагадували стариганів, із яких батько був молодший. Еміль був згорблений, жовтолиций, худий, погано вбраний. Його батько теж був згорблений, але сірий на лиці від суму та печалі й гарніше вбраний, бо вибрав щонайкращу одежину. Навколо них Євгенія бачила гурт здивованих давніх знайомих — її й Еміля.

Перед дверима на Еміля напав кашель. Ще дужче згорбився, немовби струни, на яких висить серце, натяглись, а легені приклеїлись до нього так, що годі відділити. Еміль заплющив очі, і Євгенія побачила, як його кістляві брудні руки хапають повітря, шукаючи опори. Побачила його квиток на безплатний проїзд — сіру картку з консульства, сірий смертницький папірець — і на мить теж стулила повіки. Розплющивши очі, глянула йому в обличчя — мокре від лихоманкового поту, напівпрозоре. Очі більші й порожніші, ніж були колись, підборіддя видовжилося, уста потоншали. То був Еміль. Точніше — те, що від нього залишилося.

Двічі клацнули двері, увійшли батько з сином. Ступивши до них крок, Емілія озвалася:

— Ласкаво просимо додому, Емілю.

Безтямно глипнув на неї й став шукати — спогадів у пам’яті й знайомих рис на її лиці. Однак нічого не знайшов, і дідок мусив допомогти. Шепнув, наче дитині:

— Це Єнні Сундстрем. Не пригадуєш її?

— Звичайно, пригадую, — втомлено відповів Еміль. — Дякую. Добрий вечір.

Ухопившись за батькову руку, сягнув по злиденну поношену сумку — все своє багатство, але старий випередив його.

— Облиш це, — сказав він своїм писклявим голоском. — Я сам подбаю.

Єранссон теж побачив цю зустріч.

Чого тільки не буває з мріями! А як воно із серцем людини? І зі стражданням у ньому — олією, що капає, поки спалахне полум’я, а тоді стане чадіти, задихатися й умирати через брак повітря?

Маляр хотів і не хотів заплакати, у його тілі була смертельно п’яна й твереза, як скельце, душа. Еміль, що набув уже лице, тіло й голос — який же хрипкий, дав,