Записки в узголів’ї - Сей Сенагон
А тим часом біла гора навіть і не збиралася танути, стояла собі, як справжня гора в країні Коші. Вона, звісно, вже почорніла і не була такою гарною. Проте я молила богів лише про одне, аби вона вистояла до п’ятнадцятого числа нового року. Придворні дами казали: «Не вистоїть і до сьомого числа», всі чекали, чим же закінчиться наша суперечка, але третього дня імператриця вирішила поїхати до імператорського палацу. «Як шкода, тепер ми не дізнаємося правди», – з досадою сказала я. «Атож», – підтримали мене дами. Імператриця думала те ж саме. Якби тільки гора залишилася до строку, який я пророкувала, я б могла показати її імператриці. Але тепер це марно. Почали виносити речі. Коли всі перебували в метушні, я, використовуючи шанс, покликала садівника і наказала йому:
– Оберігай цю гору. Не дозволяй дітям топтатися і розкидати сніг. Намагайся зберегти її до п’ятнадцятого числа. Якщо вона ще вистоїть до цього дня, то я попрошу імператрицю віддячити тобі і сама не залишусь у боргу.
Я завжди давала садівнику чогось смачненького, фруктів та багато чого іншого. Він відповів мені із задоволеним виразом обличчя:
– Та це справа неважка. Добре, буду охороняти вашу гору, та ось діти точно полізуть на неї.
– Якщо таке буде, одразу сповістіть мене, – сказала я.
Я була в палаці до сьомого дня січня, а потім повернулася до себе додому.
Як же я хвилювалася за ту гору, поки була в палаці! Кого тільки я не посилала подивитися на неї: і камеристок, і старших служниць. На сьомий день я послала служницю передати залишки після святкового столу садівникові. Вона, сміючись, розповідала, як садівник з поклонами прийняв частування.
Навіть коли я повернулася додому, то кожного ранку прокидалася ще до світанку і посилала подивитися, чи ціла моя гора. На десятий день я так зраділа, коли служниця мені сказала: «Ще метра півтора залишилось». Проте на вечір тринадцятого числа пішов сильний дощ, мені було дуже прикро, думала, що точно дощ змиє гору, а залишався всього лише один день. Я посеред ночі прокинулась і не могла заснути. Все лише зітхала, чуючи, як люди сміялися наді мною, мені здавалося, що я вже з’їхала з глузду через ту гору. Хтось прокинувся. Я тоді теж підвелася, стала будити слугу, але він ніяк не хотів прокидатися, це мене дуже розізлило. От він нарешті прокинувся і пішов подивитися на гору.
– Тепер вона не більше, аніж подушка для сидіння. Але садівник її ретельно оберігає. Не підпускає туди дітей. Все каже: «От тепер я отримаю довгоочікуваний подарунок»
Я, почувши це, почала мріяти, як завтра я складу прекрасну пісню і на підносі принесу імператриці снігову гору. З самого ранку я наказала служниці: «Візьми шкатулку і принеси багато білого снігу, брудний відкидай убік». Але служниця повернулася занадто скоро, розмахуючи шкатулкою.
– Сніг увесь розтанув.
Я була так неприємно здивована. Навіть склала пісню і вже уявляла, як буду читати її перед усіма, а тепер вона ні до чого.
– Чому ж так трапилось? Учора ще лежав сніг, і що, за ніч увесь розтанув? – питала я у відчаї.
– Садівник теж сварився, мовляв: «Трималася гора до самої ночі. А я ж так хотів отримати подарунок».
Якраз у цей момент прийшов посланець з палацу. Імператриця веліла запитати в мене, чи стоїть гора. Та як би мені не прикро було, я відповіла:
– Передайте від мого імені: «Хоч усі й казали, що снігова гора розтане ще в старому році, а найпізніше – це в перший день нового року, та все ж таки гора протрималася до вчорашнього заходу сонця. Тому насмілюсь думати, що я правильно все передбачила. Якби сніг простояв аж до сьогодні, навпаки, моя здогадка виявилась би занадто правильною. Хоча здається мені, що хтось таки вночі через заздрощі розкидав увесь сніг».
На двадцятий день січня, коли я повернулася до палацу, то розповіла імператриці про все:
– Не встигла моя служниця дійти до гори, як знову вернулася зі словами «вона розтанула». Яка досада була, адже я хотіла піднести маленьку гарненьку снігову гору на підносі. Написати гарного вірша на білому папері і піднести вам.
У відповідь імператриця й усі присутні розсміялись:
– Ти стільки переживала через ту снігову гору, а я все зіпсувала, і, напевне, заслуговую на кару небес. Якщо правду сказати, то чотирнадцятого числа я послала людей, щоб вони розкидали гору. До речі, ти так і запідозрила у своєму листі. Старий садівник прокинувся і став молити, щоб не чіпали гору, проте йому сказали: «Це наказ. А ти нікому не розповідай про це. Якщо скажеш кому, ми зрівняємо твою хатину з землею». Слуги покидали сніг за огорожу Лівої гвардії. Гора б ще достояла і до двадцятого числа, адже нападав сніг і нового року. Навіть імператор, який помітив усе це, сказав: «А вона далеко зазирнула в майбутнє». Прочитай же нам свій вірш. Ти перемогла.
Дами теж просили прочитати вірша, проте я була занадто засмучена і нічого вже з цим поробити не могла:
– Навіщо ж мені читати вірш, коли я дізналась, як погано зі мною вчинили.
Прийшов імператор і також додав:
– Я думав, що вона улюблениця імператриці, але тепер сумніваюсь.
Мені стало ще гірше, я готова була розплакатися. Я так раділа, що йде новий сніг, проте імператриця наказала його змести і прибрати.
– Вона просто не хотіла визнавати, що ти перемогла, – посміхнувся імператор.
92. Те, що розкішноКитайська парча.
Розкішний меч.
Різьба на дерев’яній статуї Будди.
Квіти гліцинії чудового кольору, які звисають довгими гронами з гілок сосни.
Куродо шостого рангу, безперечно, неперевершений. Йому дозволено одягати парчу світло-зеленого кольору, усю у візерунках, яку не дозволяється одягати навіть нащадкам найзаможніших родин. До цього він був просто прислугою для різних доручень, сином простолюдина, проте варто йому було стати куродо, як усе змінилось – він прекрасний. Коли куродо приносить послання від імператора або солодкі каштани на церемоніальну процесію від найвищої особи, то до нього ставляться, ніби він прийшов із небес.
Донька знатного вельможі стала обраницею імператора, але все ще живе в будинку батьків і має титул
