Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

Коли траплялося так, що я поверталася до себе в рідний дім, то до мене дуже часто приїжджали придворні, а це ставало темою для пліток. Проте, оскільки я завжди поводилась дуже правильно, то мені нічого було боятися чужих пліток, хай собі говорять. Бувало, що заходили до мене гості і в пізній час, але не можу ж я дозволити, щоб людина повернулася, так мене і не побачивши. При цьому навідувалися до мене інколи і не зовсім близькі люди. А тому я вирішила нікому не говорити, куди їду; знали лише Нарімаса та начальник Лівої гвардії Цунефуса.[87]

Молодший начальник Лівої гвардії Норіміцу знав про все, і ось приїхав до мене та й розповів:

– Учора в палаці Сайшьо-но чюджьо настійливо в мене питав про вас: «Не може такого бути, що «старший братик» не знає, де його сестра. Тож кажи, де вона?» Я ж казав йому, що не знаю, де ви. Якось дивно було мені брехати. Я ледь не розсміявся. Так боявся зустрітися з Сайшьо-но чюджьо поглядом. Потім узяв зі столу трохи морської капусти й почав жувати. Певно, люди б здивувалися, мовляв, чому він жує цю дивну страву, ще й так невчасно. Проте, якби я розсміявся, то видав би себе. Але все ж таки він повірив мені.

Я попросила Норіміцу бути уважнішим і нікому не розповідати нічого. Після нашої розмови вже пройшло багато часу.

Одного разу вже пізно вночі хтось почав гучно стукати в двері. Я схвилювалась, оскільки ворота від мене були зовсім близько. Виявилося, що то був гонець з палацу. Він сказав, що приніс листа – це був лист від Норіміцу. Я взяла аркуш і почала читати: «Завтра доходить кінця «Читання священних книг». Сайшьо-но чюджьо залишився в палаці, щоб знаходитися поруч з імператором у день віддалення від скверни. Він постійно вимагає «Скажи, де ховається твоя «молодша сестра». Я більше не можу приховувати. Як мені бути? Зроблю так, як скажете». Я нічого не написала у листі, тільки завернула у папір лист морської трави і відправила Норіміцу.

Потім до мене прийшов сам Норіміцу:

– Всю ніч Сайшьо-но чюджьо випитував у мене вашу таємницю. Це було жахливо. Як на допиті. Ще й ви нічого не відповіли, лише прислали чистий папір з морською травою. Це була помилка?

Мені стало дуже прикро, адже він зовсім нічого не зрозумів. Тоді я взяла аркуш паперу, який лежав на кінці тушечниці, і написала:

– Так ви віршики складаєте? Ні, не буду читати! – Норіміцу відкинув листа своїм віялом і віддалився.

Ми були в таких дружніх стосунках, як раптом майже посварились. Він прислав мені листа: «Я, здається, помилявся, але пам’ятайте, навіть якщо ми розстанемось, я залишуся вашим «старшим братом». Норіміцу часто повторював: «Якщо жінка по-справжньому мене кохає, вона не буде посилати мені вірші, якщо ж вона захоче зі мною попрощатись, то хай лише пришле вірша, і ми станемо ворогами». Я ж відповіла йому віршем:

Думаю, що Норіміцу не прочитав його. Відповіді не було…

Потім він отримав посаду чиновника п’ятого рангу, і його призначили помічником губернатора провінції Тотомі. А ми розсталися, так і не помирившись.

Постійно шморгати, коли розмовляєш крізь сльози.

Коли жінка вискубує брови.

Незабаром після того випадку, коли я ходила до вартівні Лівої гвардії, я повернулася до свого рідного села. Раптом отримала листа від імператриці з наказом повернутися до палацу. Одна з придворних дам записала зі слів імператриці: «Я пам’ятаю, як дивилася тобі услід, коли ти вранці йшла до вартівні Лівої гвардії. Це було прекрасно. Чому ти така бездушна?» У своїй відповіді, яку я просила передати на словах, я зазначила, що завжди буду залишатися відданою імператриці, і додала: «Чому ви думаєте, що я забула про той ранок? Хіба ви самі не подумали, що бачите перед собою небесних дів, як бачив їх перед собою Судзуші». Мені одразу прийшла відповідь: «Як ти могла образити свого улюбленця Накатада і згадати вірші його суперника? Але забудь про всі образи і повертайся до палацу сьогодні ввечері, або ж я тебе зненавиджу». «Мені дуже страшно накликати на себе хоч маленьку вашу немилість, а тим паче після таких слів, як «зненавидіти», я одразу збираюся до вас», – відповіла я та повернулася до палацу.

Одного дня, коли імператриця перебувала у своїй канцелярії, там, у західному крилі, були влаштовані читання сутр. Все було як зазвичай: повісили зображення Будд, прийшло декілька монахів.

Раптом на другий день почувся голос жебрачки:

– Подайте, хоча б трошки з підношень Будді.

– Як можна, ще не закінчилася служба! – кричав один з бонз.

Я вийшла подивитися, хто там підняв галас. Надворі стояла літня жінка, вся в лахмітті, у брудному одязі, вона була схожа на мавпу.

– Що вона каже? – запитала я.

– Я теж одна з учнів Будди, попросила трохи поїсти, але ж бонзам шкода.

Зазвичай жалієш жебраків, вони ж так жалісно говорять, а ця монашка говорила дуже жваво.

– Тож ти нічого іншого не їси, окрім решток підношень Будди? То велика справа! – сказала я знущально.

Помітивши це, вона відповіла:

– Ну чого ж нічого іншого не їм? Просто іншого нічого немає.

Тоді я поклала до корзини фруктів, рисових коржиків і передала їй. Після цього вона почала поводитися занадто фамільярно, розповідати багато історій.

На веранду повиходили молоді дами і почали задавати жебрачці запитання:

– А чи є в тебе друг? А де ти живеш?

Жебрачка жартувала.

– Заспівай нам! Затанцюй! – просили дами, і не встигли вони закінчити, як жінка почала:

Довга була пісня. Потім вона почала іншу:

Співаючи, жінка трясла головою. Це було зовсім безглуздо та огидно, а тому жінки сміючись наказали їй:

– Іди геть! Іди.

– Що ж їй дати? – жаліла її я, а імператриця, побачивши це,