Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

не розбираюся у віршах». А мені у відповідь То-но чюджьо: «Я не прошу вас давати їм оцінку, я просто прошу вас прочитати, щоб ви змогли розповідати його іншим людям». Усі намагалися скласти вірш у відповідь, але в них ніяк не виходило. «А чи потрібно нам взагалі складати вірш у відповідь? Над нами будуть сміятись, якщо ми напишемо поганого вірша», – радились чоловіки. Так вони сперечалися до самої ночі. Ну хіба ж це не радість для нас із вами? Я не так би радів, навіть коли б отримав підвищення.

У мене серце завмерло від образи, оскільки я відправляла листа лише для То-но чюджьо, а його прочитали всі. До того ж у палаці навіть сам імператор дізнався, що я називаю Норіміцу «старшим братом», а він мене «молодшою сестрою». З тих пір усі почали звати Норіміцу не за його рангом, а «старшим братом». Ми ще й не завершили говорити з Норіміцу, як мене покликала імператриця. Вона почала розмову про вчорашні події. Імператриця розсміялась і передала слова імператора: «Всі чоловіки в палаці написали її вірш на своїх віялах».

І хто ж так швидко розповів усім і кожному про мій вірш?…

Відтоді То-но чюджьо більше не ховався від мене й ставився до мене по-дружньому.

87. Двадцять п’ятого числа другого місяця

Двадцять п’ятого числа другого місяця імператриця тимчасово оселилася в канцелярії палацу. Я ж залишилась у павільйоні Умецубо. Наступного дня То-но чюджьо відправив мені листа: «Сьогодні я їздив на поклоніння до храму Курама і вже не зможу повернутися до вечора, але точно думаю, що буду в столиці на світанку. Дуже хочу з вами зустрітися. Чекайте на мене, тому що я не хочу голосно стукати у ваші двері». Але ж раптом пані Мікішіґедоно[84] прислала за мною. «Навіщо ж вам залишатися на самоті, залишайтеся сьогодні на ніч у мене». Наступного ранку я повернулася до опочивальні дуже пізно, слуга оповістила мене:

– Сьогодні вночі до вас хтось дуже гучно стукав. Я прокинулася, відчинила двері. «Вона в себе? Скажи, що я прийшов», – мовив чоловік. Але ж я подумала, що ви вже відпочиваєте, та й сама пішла спати.

«До чого ж дурна!» – подумала я.

У цей момент прийшов посланець і сказав:

– То-но чюджьо просив передати: «Я поспішаю до палацу, але перед цим маю поговорити з вами».

– Ну якщо в нього є справи до мене, хай приходить, тут і поговоримо, – передала я.

«Аж раптом він зайде з внутрішнього двору прямо сюди?» – подумала я і швидко поквапилась у головний зал, підняла перегородку і мовила: «Прошу сюди». То-но чюджьо з’явився і став наближатися до мене.

Він був чудовий, одягнений у каптан кольору сакури, насподі був одяг неймовірного кольору. Шовкова одежа переливалася всіма кольорами. Штани були кольору спілого винограду, а по них візерунок крупних квітів гліцинії, – просто чудові! Він сів на вузенькій веранді, спустив ноги на землю. Мені, здавалося, що він ніби намальований. Білі квіти сакури в західній частині палацу, рожеві – у східній уже почали осипатися, але ще були дуже гарні. Сонце колихало їх у своїх променях. Так хотілось усім показати цю картину. Я ж знаходжусь за шторою… Проте краще уявіть молоду жінку, її довге волосся розвівається хвилями. Ото б уже картина вийшла. Але я вже не така молода, колір шкіри в мене вже побляклий, волосся вже не справжнє, а лише подекуди виглядає сухе справжнє. Оскільки при дворі був траур, то я була одягнена дуже просто, у кімоно неяскравого кольору, а оскільки імператриці не було, то я навіть не одягала шлейфу, тобто псувала всю чудову картину. Потім То-но чюджьо сказав мені:

– Я поспішаю до палацу. Щось передати від вас? Коли ви збираєтеся туди піти? До речі, я вчора вернувся до світанку. Думав, що ви чекаєте на мене, я ж навіть попередив вас. Місяць світив яскраво, я як тільки приїхав до Західної столиці, одразу поспішив до вас. Дуже довго стукав у двері, аж нарешті вийшла заспана служниця. І сама вона, і відповідь її були жахливі, – розповів він зі сміхом. – Чому ви тримаєте таких жахливих слуг біля себе? – по-справжньому сердився То-но чюджьо.

Мені ж було смішно й прикро на нього дивитися. Через деякий час То-но чюджьо залишив мої покої. Якби хтось спостерігав за цим дійством з двору, то йому точно стало б цікаво, що за красуня ховається за бамбуковою шторою. А от коли б, навпаки, хтось дивився на мене з глибини кімнати, то не міг би й уявити, який красивий чоловік ховається за перегородкою.

Коли вже почало смеркатися, я пішла до імператриці. У неї зібралося багато дам, були також придворні сановники. Вони розмовляли про героїв роману Судзуші і Накатада.[85] Імператриця висловила свою думку з цього приводу.

– Скажіть нам скоріш, який вам більше подобається. Імператриця сказала, що Накатада в дитинстві був дикуном, – звернулася до мене одна дама.

– Це ні про що не свідчить. Хоча Судзуші і грав на цитрі так, що, здавалося, усі небесні феї також зліталися його послухати, але він негарна людина. Чи міг він так само, як і Накатада, отримати доньку імператора? – всі, хто був прихильником Накатада, підбадьорились.

– Ну якщо так, то… – почали пояснювати дами.

Раптом імператриця сказала:

– Коли б ви бачили Таданобу, який приходив сюди опівдні, він би затьмарив усіх героїв роману.

– Так, він сьогодні був незрівнянний, – підхопили всі інші.

– Я саме хотіла розказати вам про нього, але відволіклася розмовою про роман. – Тоді дами розсміялись:

– Всі ми стежили за ним, але чи могли ми встигнути за кожною деталлю, як це вдалося вам?

Потім вони почали розповідати:

– То-но чюджьо нам сказав таке: «От якби міг хтось разом зі мною спостерігати, у якому запустінні знаходиться Західна столиця. Все поросло мохом…».

Потім дама Сайшьо[86] запитала в нього: «А чи росли там «сосни на черепиці»?» Він одразу зрозумів, звідки ті слова, і продекламував:

Недалеко від