Записки в узголів’ї - Сей Сенагон

– Вона тільки зіпсувати вміє, ну куди це годиться.

А годувальниця лише дивилася на них склавши руки. Цікава вийшла сценка.

А буває і таке, що посадиш у саду хаґі чи сусукі, вийдеш помилуватися до саду… Аж раптом хтось вийде і в тебе на очах почне викопувати те, що ти з такою любов’ю вирощувала. Так прикро стає на душі. От якби на моєму місці стояв чоловік, то крадій би так не посмів зробити, а мені він тільки мовив: «Я лише трохи».

Або ж слуга якоїсь високоповажної дами прийде до провінційного чиновника та й починає йому грубіянити, мовляв: «А що ти мені зробиш?» Як же це образливо!

Тобі дуже вже кортить прочитати листа, проте чоловік вихопив його з рук, пішов у сад і там читає. Ти дуже зла на нього, біжиш за ним, проте перед бамбуковою завісою треба зупинитися: далі тобі не можна. А як же хочеться кинутися на крадія.

До тебе прийшов гість, ти з ним спілкуєшся. Аж раптом у глибині будинку хтось голосно починає говорити про домашні справи. І вони все ніяк не замовкають, і ти нічого не можеш зробити. Жахливе відчуття!

Коли твій коханий напився і повторює все по декілька разів.

Коли розповідаєш про когось якісь чутки, а він біля тебе і все чує. Потім довго почуваєшся зніяковіло, навіть якщо це твій слуга чи людина, яку зовсім не знаєш.

Коли тобі довелося ночувати в чужій оселі, а твої слуги розходилися. Як же це неприємно!

Коли батьки впевнені, що їхнє некрасиве дитя просто прекрасне, повторюють все, що воно сказало.

Коли необізнана людина в присутності вченої так і сипле іменами відомих осіб.

Коли людина декламує свої власні не дуже гарні вірші і при цьому розказує, як їх хвалили. Слухати важко!

Коли чистиш гребінь і ламається зубчик.

Коли перевертається екіпаж. Думала, що екіпаж ніколи в житті не може перевернутися, тому навіть очам своїм повірити не можеш.

Коли чоловік говорить відкрито і дорослим, і дітям про дуже сороміцькі речі.

Коли чекаєш на коханого всю ніч, а він все не приходить. На світанку трохи задрімала, і от тебе будить крик ворони, дивишся – а вже обід!

Коли люди пліткують про тебе, хоча нічогісінько про тебе не знають.

Коли цілишся з лука, довго прицілюєшся, але стріла летить зовсім в іншому напрямку.

Коли під час святкування Ґосечі або під час Поминання святих імен Будди замість снігу йде дощ із похмурого неба.

Коли з нетерпінням чекаєш на свято, аж раптом його відмінили.

Коли хтось так чекає на дитину, а все ніяк не виходить, і ось так в очікуваннях минає багато років.

Коли дами однакового звання вирушають, щоб помилуватися храмом.

Коли дами вбрались та вирушили у дорогу. Краї одежі красивими хвилями видніються з-під занавісок екіпажа. Але ніхто не зустрічається по дорозі ані на коні, ані в екіпажі. Яка прикрість! Хоча б слуга якийсь побачив їх та потім розповів своєму хазяїну, зачарований їх красою. Проте немає нікогісінько… Дами у великому розпачі.

Пам’ятаю, що трапилося це у дні очищення п’ятого місяця. Імператриця якраз була у відомстві свого палацу. Опочивальня була особливо прикрашена для богослужіння і виглядала якось по-новому. З самого початку місяця стояла похмура погода.

– Яка нудьга! Хочеться поїхати кудись, де співають зозулі! – сказала я.

Тоді дами почали просити взяти їх з собою. Одна з них порадила поїхати до моста біля святилища Камо. У цього моста якась дивна назва, не «Сорочачий міст», по якому проходить Ткаля в ніч зустрічі двох зірок, проте щось схоже.

– Зозулі співають там щодня, – запевняли дами.

– Та ні, то зовсім не зозулі, а цикади, – пояснювали інші.

Проте ми вирішили поїхати туди. Вранці п’ятого дня ми наказали екіпажу імператриці приїхати за нами і виїхали із заборонених для нас Північних воріт, проте ми сподівалися, що нам пробачать, адже це був травневий дощовий ранок, а тому нас ніхто не міг побачити. Екіпаж подали до веранди, і ми сіли в нього вчотирьох. Ті, хто залишилися, дуже заздрили нам, запитували в імператриці: «А не можна подати ще один екіпаж?» Проте імператриця відмовила. Ми нібито не чули прохання інших і вирушили в дорогу. Коли ми проїжджали повз конюшні Лівої гвардії, то побачили купу людей.

– Що відбувається? – запитали ми.

– Змагання зі стрільби, – відповіли нам. – Не бажаєте подивитися?

І ми зупинили свій екіпаж. Нам сказали:

– Всі начальники Лівої гвардії змагаються зараз на чолі з паном чюджьо.

Проте ми нікого не бачили, лише подекуди ходили чиновники шостого рангу.

– Не дуже-то й цікаво, поїхали швидше! – сказали ми. Екіпаж попрямував далі. Шлях, по якому ми їхали, навіяв нам приємні спогади, пов’язані зі святкуванням у храмі Камо. На нашому шляху також був дім асона[92] Акінобу.

– Зупинимося тут, також трохи погуляємо, – запропонувала я.

Екіпаж наш зупинився, і ми вийшли з нього. Будинок мав зовсім простий сільський вигляд. На дверях були намальовані коні. Плетені ширми. Штори з водяної трави мікурі. Все було ніби навмисне побудовано так, аби нагадувати старовину. Такий тісний, бідний будинок, але все ж таки який прекрасний! Та все ж чутки не обманули нас: зозулі співали так голосно. Шкода тільки, що імператриця не змогла почути їх. Ось тоді ми й поспівчували тим, хто не зміг з нами поїхати.

– Дозвольте показати вам сільські звичаї, – запропонував хазяїн будинку Акінобу.

Він звелів принести кілька снопів рису. Їх принесли молоді хлопці, дуже чисто одягнені, та заразом прийшли й дівчата, мабуть, із сусідніх будинків. Чоловік п’ять-шість молотили рис. А двоє обертали якийсь пристрій, котрий я до цього взагалі ніколи не бачила. Під час роботи вони співали якусь пісню. Нам стало смішно, і ми зовсім забули, що мали складати вірші про зозулю. Потім пан Акінобу наказав накрити столи, і нам принесли частування. Проте жодна з нас не доторкнулася до нього.

– Атож, це проста сільська страва, проте всі, хто б не завітав до мене, всі до одного просять пригостити ще й ще, а ви відмовляєтесь? – почав пригощати нас Акінобу. – Спробуйте ось ці молоді пагінці папороті. Я їх збирав власними руками.

– Але ж чи справді ви думаєте, що ми будемо