Авантюра XL - Артем Чапай
Місяць.
Кораблі туди не ходять, тому виклали майже всі гроші, які залишилися, на найдешевший авіарейс. Лінія Cubana. От нема автостопу на Кубу — та й по всьому! Скажіть!
(збуджено) CU-BA! CU-BA! CU-BA!
13
— ви двоє. пройдьомтє. наркотики?
— нема.
— а якщо перевіримо?
— валяйте.
нас із Сімоном розводять
у протилежні кінці великої кімнати.
мене душить сміх.
урешті, кубинських прикордонників
можна зрозуміти: серед натовпу
чистеньких туристиків
ідуть два зачуханих чма,
з немитим волоссям і драними рюкзаками.
Сімон — той узагалі. у футболці з одним рукавом,
із дредами на голові.
але мені весь час смішно. смішно,
коли дядько кладе мій рюкзак на стіл,
обережно, щоб той не розлізся по швах,
смішно, коли перевіряє кожен рубець спальника,
коли змушує зняти черевики
й задумливо дивиться на великий палець ноги,
який виліз із дірки в шкарпетці.
а потім до всього прикордонник знаходить
кілька брошур Фіделя Кастро та коментар до «Капіталу»,
за якими я вчу зараз іспанську мову.
а що? брошури дали в консульстві,
і треба ж починати розуміти дискурс країни.
можливо, ми з Сімоном обоє здавалися
якимись абсурдними персонажами.
хоча чого тільки ті прикордонники
на своєму віку не перебачать, напевно.
нас позапитували, де ми збираємося жити,
ми назвали підслухану в туристів назву
якогось дорогущого готелю,
прикордонники подивились із недовірою,
але нічого не сказали.
після того як мене обшукали й відпустили,
я проходжу повз Сімона.
у нього все ще серйозніше: речі розкладено
в рядок на підлозі,
а його яйця обнюхує
прикордонник особливого штибу:
здоровенна службова вівчарка.
коли ми нарешті виповзаємо, уже ночіє.
знайомимося на виході з аеропорту
з якоюсь французкою.
— а ви де будете ночувати?
— та ще не знаємо. а ти?
— так само.
— ну то ходімо разом!
таксі до Гавани коштує шалені гроші.
зате за 5 км від аеропорту є автобуси. проходящіє.
ідемо туди. дорогою нас іще й підвозить автостопом
старий дядько на вантажівці. революціонер,
колишній ґерільєро[47]. розповідає,
як за Батісти в дитинстві голодував,
як тепер має роботу, як його син
безкоштовно навчається. на лікаря. на Кубі
це, здається, найшанованіша професія, че[48].
аги, яка різниця! якщо таксі для іноземців
нам явно не по кишені, то автобус для кубинців
коштує лишень п’ятдесят кубинських сентаво,
на американські гроші це якісь там
десяткові дроби цента. і так буде в усьому.
привіт американцеві, який нам казав, що ми
зі своїми скромними статками не виживемо,
бо на Кубі «все так дорого».
нормальные герои всегда идут в обход.
а на зупинці ми заговорюємо з кубинцями.
один із них пропонує, щоб ми залишились у нього,
взагалі безкоштовно,
тільки що їжу будемо на себе купувати,
бо його родина небагата.
хе, й отак завжди.
добрих людей на планеті багато.
тільки це й рятує.
* * *
наш новий знайомий,
назвімо його Рауль
(не посягати ж на самого Фіделя),
виявивсь офігенним чуваком не тільки на перший погляд.
його мама спершу перелякалася,
коли синок притягнув трьох іноземців.
це ж заборонено!
Рауль її заспокоїв, а на ранок переговорив із головою
будинкового Комітету захисту революції —
це така мережа, яка стежить за благонадьожностью,
шоб усьо було як партія сказала «надо».
між Сімоном і французкою відразу шось почалося.
хоча ми обоє говорили між собою,
що вона є квінтесенцією
французького-таки слова «буржуа»
і трохи зневажали її
(я навіть відчував відверту антипатію) —
але того, що вона сексапільна, у неї не забереш.
а навколо Рауля жінки аж юрмилися.
ми за перші дні побачили трьох або чотирьох,
які приходили, щоб тільки побути поруч із ним,
а він їм дозволяв, хоча добродушно підтрунював над усіма.
— шо, Рауль, а жіночки тебе люблять!
— gracias a Dios[49], — жартівливо зводить очі вгору
та молитовно складає руки. він не вважав це
своєю заслугою. просто йому пощастило.
жінок не відлякувало навіть те, що Рауль уже мав двох дітей,
які саме тоді приїхали на свої канікули і його відпустку
з Іспанії від мами,
котра після розлучення з Раулем вийшла заміж
за багатого старого іспанця,
суто щоб виїхати з Куби.
понад половину людей, із якими ми говорили,
дуже хочуть вирватися з Острова Свободи на свободу.
якось ми познайомилися на Малеконі (набережній)
із молодим професором географії.
він розповів про те, які в Україні найбільші річки,
що видобувають у Донбасі, а що у Кривбасі.
і те саме він знає чи не про всі країни.
— але я ніколи не побуваю у жодній з них.
я знову й знову вражався загальною освіченістю кубинців.
багато людей знають по кілька іноземних мов.
одна красива негритяночка, за якою я упадав
(ага, насправді вона теж приходила,
щоб побути поруч із Раулем,
тільки я це вже потім зрозумів),
розмовляла англійською, французькою та японською.
вона могла б поїхати і вільно спілкуватись у стількох країнах…
— але я ніколи не побуваю в жодній з них.
* * *
навіть я, доти офіційний спостерігач на пиятиках,
тут щодня пив трохи рому.
це ж святе. ми на Кубі.
Рауль наливав кожному по чарочці
і примовляв: «Гавана клуб-клуб-клуб-клуб-клуб».
ми курили сигари, сигарилли та міцнющі кубинські
цигарки без фільтру.
бренд «кріойо» (креол).
ми з Сімоном вирішили, якщо вже нас прихистили,
бодай купувати їжу на всіх:
нас двоє, Рауль, його мама та двоє дітей, і в перші дні французка —
усі разом їли на три долари на день. кінськими порціями.
привіт американцеві: треба ходити в народні, а не валютні магазини.
Рауль був першою людиною, кого я зустрів,
здатною з’їсти ще більше за мене. аррос кон фріхоль —
рис із квасолею — досхочу. під ром «Гавана клуб»,
а потім сигари на сходовій клітці.
старезний, напіврозвалений дореволюційний будинок
із внутрішнім двориком, у якому живуть папуги,
ростуть пальми та ліани, сушиться білизна.
у самісінькому центрі житлової, не-туристичної Гавани,
де вулицями проїздять американські машини 50-х років
і радянські «Лади» — «національний автомобіль кубинців».
і ніде ніколи нема заторів. вулиці завжди напівпорожні,
бо більшість кубинців їздить на «верблюдах»:
це КамАЗ зі спеціальним причепом, переробленим під автобус.
посередині, де двері, причеп майже дістає до землі,
а спереду, над кабіною КамАЗа, та ззаду салон високий,
тому цей транспортний засіб збоку скидається
на двогорбого верблюда.
влада намагається відокремити кубинців та іноземців,
тож нам пощастило, що голова Комітету захисту революції
виявився другом і заплющив очі на те, що ми
живемо в кубинській родині, яка не має на це окремого дозволу.
зате нас не пустили до басейну, куди намагався завести нас Рауль:
— бо це басейн для молоді.
— а ми хіба старі?
— н-н-ні… ем-м-м… н-н-н-ну… зараз нема місця.
— ви щойно ж ось наших друзів пропускали, а нас ні.
— ви не думайте, ви не думайте, це не є запереченням інтернаціоналізму. просто ми дбаємо про нашу молодь.
(ну заборонено чуваку. полетить з роботи, якщо нас пустить.)
іноземцям у принципі намагаються не показувати,
де є дешевущі крамниці за кубинські гроші —
а кубинцям прямо заборонено
заходити до готелів для інтуристів.
симпатична негритяночка, до якої я так безуспішно залицявся,
спершу дуже боялася ходити з нами разом по вулиці:
у будь-який момент її можуть зупинити
за підозрою в проституції.
триндець.
хоча проституція і справді повальна. особлива проституція.
«тимчасова подруга»: багатий іноземець
водить її по ресторанах, а вона
їсть, і п’є, і курить скільки зможе.
бо потім їй це буде недоступно.
чи проституція постійна: як і колишня дружина Рауля,
багато кубинок намагаються вийти заміж за іноземця —
це часто чи не єдиний спосіб утекти.
