Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— Хочу сказати вам, панове, що воно такеє наше товариство. Чули ви від батьків і дідів, у якій шані у всіх була земля наша: і грекам взнаки далася; і з Цар-города червінці брала, і міста були пишні, і церкви, і князі, князі таки руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Все взяли бусурмени, все пропало. Тільки ми зосталися сиротами та, як удівонька після чоловіка доброго, теж сиротою, так само як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, товариство, руку на братерство. Ось на чому стоїть наше товариство! Нема любові від товариства святішої. Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір. Та це не те, братчики: і звір любить своє дитя! Та поріднитися радістю по душі, а не по крові може тільки людина. Бували й по інших землях товариші, та таких, як у Руській землі, не було таких товаришів. З вас не одному доводилося тяжко пропадати на чужині; бачиш — і там люди! також Боже створіння, і розговоришся з ним, начеб із своїм; а як прийде до того, щоб повідати щире слово, — бачиш: ні! розумні люди, та не ті; такі самі люди, та не ті! Ні, братчики, так любити, як любити може руська душа, — любити не те, щоб розумом чи іншим чим, а всім, чим нам Бог дав, що тільки є в тобі, а... — сказав Тарас, і махнув рукою, і покрутив сивою головою, і вусом моргнув, і сказав: — Ні, так любити ніхто не може! Знаю, погано тепер повелося в землі нашій: думають тільки про те, щоб коло них стоги, скирди збіжжя стояли, та кінські табуни їх, та щоб у льохах цілі були запечатані меди їхні. Переймають чортзна-які бусурменські звичаї; цураються мови своєї; свій до свого не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговім ринку. Милість чужого короля, та й не короля, — паскудна милість польського магната, що жовтим чоботом б’є їх у пику, дорожча їм над усяке братерство. Та і в останньої падлюки, який би вже не був, хоч би й весь вивалявся в болоті і приклонництві, є і в нього, братчики, крихточка руської душі. І прокинеться ж вона колись, і вдариться ж він, бідолаха, об поли руками, вхопиться за голову, проклявши на весь голос мерзенне життя своє, готовий муками спокутувати ганебне діло. Нехай же знають всі вони, що то таке в Руській землі товариство. Як уже на те пішло, щоб умирати, — так нікому ж з них так умирати й не доведеться! Нікому, нікому! Не вистачить у них на те мишачої натури їхньої!
Так говорив отаман і, коли скінчав мову, все ще потрясав побілілою в козацьких ділах головою. Усіх, хто стояв, дуже зворушила така мова, дійшовши аж до самого серця. Найстарші в рядах стали нерухомі, втупивши сиві голови в землю; сльоза тихо набігала в старих очах; помалу втирали вони її рукавом. А тоді всі, ніби змовившись, махнули разом рукою і потрясли бувалими головами. Видно, багато нагадав їм старий Тарас знайомого і кращого, що буває на серці в людини, навченої горем, працею, молодецтвом і всякими негараздами в житті, або ж хоч і не зазнала їх, та багато відчула молодою, перлистою душею на вічну радість старим батькам, що їх породили.
А з міста вже виступало вороже військо, вигрим-люючи в литаври й труби, і, в боки взявшись, виїздили пани, оточені незчисленними слугами. Товстий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацькі табори, сварячись, націлюючись пищалями, граючи очима і блискаючи мідними шпорами. Як побачили козаки, що підійшли вони на рушничний постріл, всі разом вдарили в пищалі се-мип’ядні і безперестанку все били з пищалів. Далеко розляглося голосне бухкання по всіх навколишніх полях і нивах, єднаючись у безперервний гул; димом затягло все поле, а запорожці все палили безперервно: задні тільки набивали та переднім передавали, завдаючи великого дива ворогові, що не міг зрозуміти, як то козаки стріляють, не набиваючи мушкетів. Вже не видно стало за великим димом, що оповив і те, і те військо, не видно було, як то одного чи другого не ставало в рядах; та чули ляхи, що густо летіли кулі й діло робилося гарячим; і коли подалися назад, щоб відсторонитися від диму й оглянутися, то багатьох недолічилися в рядах їхніх. А в козаків, може, який другий-третій був убитий на цілу сотню. І все далі палили козаки з пищалів, ні на мить не припиняючи. Сам чужоземний інженер дивувався з такої ніколи йому не знаної тактики, тут-таки при всіх і сказав: «От так браві молодці-запорожці! Так треба воювати й іншим по інших країнах!» І дав раду зараз повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлами чавунні гармати; здригнулася, далеко загувши, земля, і ще більше оповило все поле димом. Почули запах пороху по майданах і вулицях в дальших і ближчих містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра вигнули надто високу дугу. Страшно задзижчавши, перелетіли вони понад головами всього табору і позакопувалися далеко в землю, зірвавши й підкинувши високо в повітря чорну землю. Вхопившись за волосся через таку невправність, французький інженер сам давай наставляти гармати, незважаючи на те, що безперестанку сипали й пекли кулями козаки.
Тарас ще здалеку бачив, що буде біда всьому Не-замайківському і Стебликівському куреням, і крикнув гучним голосом: «Вибирайтеся мерщій з-за возів і сідайте кожен на коня!» Та не встигли б нічого того зробити козаки, коли б не Остап, що вдарив у саму середину: повибивав ґноти в шістьох гармашів, у чотирьох тільки не міг вибити: відігнали його назад ляхи. А тим часом чужинець-капітан сам узяв до рук ґнота, щоб випалити з найбільшої гармати, якої ніхто з козаків і не бачив доти. Страшно дивилася вона широкою пащею, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гримнула вона, а за нею слідом три інші, чотирикратно потрясши глухо-відгомінну землю — багато
