Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Голодуха Максим, видерся дорогою з татарських рук, заколов мурзу, відв’язав у нього торбу з цехінами і на коні татарському, в одежі татарській, півтора дня ще й дві ночі тікав від погоні, загнав на смерть коня, пересів на другого, загнав і цього, і вже на третьому приїхав до запорозького табору, розвідавши дорогою, що запорожці під Дубном. Тільки й устиг він розповісти, що трапилося таке лихо; а чого воно сталося, чи курнули запорожці, за козацьким звичаєм, і п’яні потрапили до неволі, і як то довідалися татари про схованку, де був закопаний скарб військовий, — нічого того не розповів він. Дуже виснажився козак, опух увесь, обличчя йому попекло й попалило вітром; упав він тут же та й заснув міцним сном.

У таких випадках водилося в запорожців зараз-та-ки бігти за хижаками, силуючись наздогнати їх у дорозі, бо бранці саме могли опинитися по базарах в Малій Азії, в Смірні, на острові Крит та й бозна-де ще могли показатися чубаті запорозькі голови. Ось чому посходились запорожці. Всі як один стояли вони в шапках, бо поприходили не для того, щоб слухати отаманського наказу, а щоб раду радити, як рівні, один перед одним.

— Давайте раду спершу старші! — загукали в натовпі.

— Давай раду кошовий! — казали інші.

І кошовий скинув шапку, вже не якнайстарший, а як товариш, дякував козакам за честь і мовив:

— Багато серед нас і старших і на раду розумніші, та коли вже мене вшанували, то ось моя рада: часу не марнувати, товариство, та гнатися за татарином. Бо

самі знаєте, що воно таке — татарин: не буде він з награбованим добром нас виглядати, а вмить розтринькає його, що й сліду не знайдеш. Така моя рада: йти. Тут уже ми погуляли. Ляхи знають, що таке козаки; за віру, скільки сили, помстилися; а добра з голодного міста небагато. Отож і рада моя: рушати.

— Рушати! — розляглося по запорозьких куренях.

Але Тарасові Бульбі не до душі припало таке слово, і насунув він ще нижче на свої очі хмурі, зчорна-білі брови, наче кущі, що поросли високим схилом гори, що їх вершечки геть укрив голчастий північний іній.

— Ні, неправильна твоя рада, кошовий! — сказав. він. — Не те кажеш: забув, чи що, як наші, ляхами захоплені, зостаються в неволі? Чи хочеш, щоб ми не шанували найперший святий закон товариський: покинули братів своїх на те, щоб їм живим шкури поздирали чи, геть пошматувавши тіла козацькі, розвозили б їх по містах і селах, як то було з гетьманом і найкращими лицарями українськими. Хіба мало вони й так назнущалися над святинею? Що ж ми таке, питаюся я всіх вас? Що ж то за козак, що в біді кинув товариша, кинув, як собаку, пропадати на чужині? Коли на те пішло, що всякий ні за що має честь козацьку, дозволивши наплювати собі в сиві вуса і ганьбити себе зневажливим словом, так не докорить мені ніхто. Сам зостаюся.

Завагалися запорожці.

— А ти, бравий полковнику, — каже тоді кошовий, — чи не забув, що в татар у руках теж наші товариші, що як ми їх тепер та не визволимо, то буде життя їхнє запродане в неволю довічну язичникам, а це ще гірше, ніж смерть видима; чи не забув, часом, що у татар тепер увесь скарб наш, кров’ю християнською здобутий?

Задумалися всі козаки і не знали, що казати. Нікому не хотілося здобути собі недоброї слави. Тоді вийшов наперед усіх за віком найстарший в запорозькому війську Касян Бовдюг. В пошані був він у всіх козаків; вже двічі вибирали його на кошового, і на війні був добрий козак, але давно вже постарів і не ходив у походи; не любив і комусь щось радити, а любив старий вояка лежати на боці в козацькому колі, слухаючи оповідок про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їхньої бесіди, а все лиш слухав та притискував пучкою золу в своїй коротенькій люльці, яку все тримав у зубах, і довго сидів потім, примруживши трохи очі, і не знали козаки, чи то спав він, чи все ще слухав. Усі походи зоставався він удома; та цього разу розходився старий. Крутнув рукою по-козацькому та й каже:

— А, куди не йшла! Піду й я: може, чим стану в пригоді козацтву!

Всі козаки притихли, коли він тепер виступив перед громадою, бо давно вже від нього й слова не чули. Всякому цікаво було знати, що то скаже Бовдюг.

— Прийшла черга й мені слово мовити, пани-браття, — так він почав. — Слухайте ж, діти, старого. Мудро каже кошовий; і як проводир війська козацького, що оберігати має його й піклуватися скарбом військовим, розумнішого нічого він і не сказав би. Он воно що! Це нехай таке моє перше слово! А тепер слухайте, що скаже друге моє слово. А ось що скаже друге моє слово: велику правду сказав і Тарас полковник, дай йому Боже віку довгого і щоб таких полковників та було більше на Україні! Перша повинність і перша честь козакові є додержати товариства. Скільки вже живу на світі, не чув я, пани-браття, щоб козак кинув де чи якось-то продав товариша свого. І ті і другі нам товариші; менше чи більше їх — все одно, всі товариші, всі серцю милі. Так ось яке моє слово: котрим миліші ті, що забрані татарами, нехай рушають за татарами, а котрим милі полонені ляхами і не хочеться їм кидати справедливої справи, нехай зостаються. Кошовий з обов’язку свого піде з однією половиною за татарами, а друга половина обере собі отамана наказного. А за отамана наказного, коли послухаєтеся сивої голови, не годиться бути нікому іншому, як тільки Тарасові Бульбі. Нема в нас нікого рівного йому в лицарстві.

Так сказав Бовдюг та й замовк; і зраділи всі козаки, що тим способом старий навів їх до розуму. Всі покидали шапки вгору і закричали:

— Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та от сказав нарешті. Не дурно ж говорив, у похід збираючись, що в пригоді станеш козацтву; то так воно й є.

— Що, є згода ваша на те? — питається кошовий.

—