Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

возів, що стояв окремо. Найбільший й найміцніший був він у козацькім обозі; міцною подвійною шиною обтягнуті були дебелі його колеса; важко був він навантажений, вкритий попонами, твердими воловими шкурами та зв’язаний густо просмоленими мотузками. На возі були все баклаги й барила старого доброго вина, що здавна стояло в Тараса в пивницях. Взяв він його про запас, про святкову нагоду, щоб коли прийде слушний час і перед усіма буде діло, гідне передати нащадкам, щоб кожнісінькому козакові довелося випити заповітного вина, щоб у велику годину велике почуття було на серці людини. Почувши наказ полковничого, слуги кинулися до возів, палашами порубали міцні мотузи, знімали товсті волові шкури й попони і скочували з воза баклаги й барила.

— А беріть-но всі, — мовив Бульба, — всі, хто є, беріть, що в кого є: коряк чи черпак коней напувати, чи рукавицю, чи шапку, а як доведеться, то й просто підставляй обидві жмені.

4 Тарас Бульба

97

І скільки було козаків, усі брали, в кого був ківш, у кого черпак коня напувати, в кого рукавиця, в кого шапка, а хто й так підставляв обидві жмені. Всім їм слуги Тарасові, походжаючи проміж рядів, наливали з баклаг і барил. Та не велів Тарас пити, поки не подасть знаку, щоб випити їм усім разом. Знати було, що має щось сказати. Знав Тарас, хоч яке сильне старе добре вино й хоч як здатне зміцнити дух людині, та коли до нього ще докинути слушне слово, то вдвоє дужча буде сила і вина і духу.

— Частую вас, пани-браття, — так казав Бульба, — не на честь того, що ви мене своїм отаманом настановили, хоч і дуже велика це честь, не на честь також прощання з нашими товаришами: ні, іншим часом годилося б і те і друге; не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого поту, великого козацького лицарства! Отож випиймо, товариство, разом випиймо попереду за святу православну віру: щоб прийшов таки той час, що по всьому світу розійшлась би і по всіх усюдах була одна свята віра і всі, скільки їх є бусурменів, та всі поробилися б християнами! Та за одним разом випиймо й за Січ, щоб довго стояла вона на погибель усьому бусурменству, щоб що не рік виходили з неї молодці, один за одного кращий, один за одного гарніший. Та разом же випиймо і за нашу славу, щоб казали онуки і тих онуків сини, що от були ж колись такі, котрі не посоромили товариства і не зрадили своїх. Отож за віру, пани-братове, за віру!

— За віру! — загомоніли всі, що стояли в ближчих рядах, густими голосами.

— За віру! — підхопили дальші; і все, що було, старе й молоде, випило за віру.

— За Січ! — сказав Тарас і високо підняв над головою руку.

— За Січ! — густо ревнуло в передніх рядах. — За Січ! - проказали тихо старі, сивим усом моргнувши; і, стрепенувшись, що ті молоді соколи, повторили молоді: — За Січ!

І далеко чуло поле, як споминали козаки свою Січ.

— Тепер, товариство, останній ковток — за славу і всіх християн, що тільки є на світі!

І всі козаки, до останнього, випили до дна за славу і всіх християн, що тільки є на світі. І довго ще лунало по всіх рядах поміж усіх куренів:

— За всіх християн, що тільки є на світі!

Вже порожні були чарки, а все ще стояли козаки, піднявши руки; хоч і веселі були у всіх очі, вином прояснені, та дуже вони задумалися. Не про користь і здобич військову думали вони тепер, не про те, кому пощастить червінців набратися, зброї дорогої, гаптованих кунтушів і черкеських коней; а задумалися вони — як ті орли, на верхах високих гір посідавши, тих скелястих високих гір, що далеко видно розстелене без краю море, засіяне, як дрібним птаством, галерами, кораблями і всякими суднами, обгороджене ледве видним вузьким узбережжям, з прибережними, як комашня, містами і похиленими, як мала травиця, лісами. Як орли озирали вони круг себе очима на все поле та долю свою, що чорніла вдалині. Та буде, буде все поле з облогами й дорогами засіяне сторч їхніми кістками білими, щедро підпливши козацькою їхньою кров’ю, вкрившись розбитими возами, розколотими шаблями й списами; далеко порозкидаються чубаті голови з перекрученими й засохлими в крові чубами і з опущеними донизу вусами. Будуть орли налітати, козацькі очі вибивати й клювати. Та велике ж добро в такому широко й вільно розкиданому смертнім спочиванні! Не гине ні одна шляхетна справа і не загине, як порошина мала з мушкетної цівки, козацькая слава. Буде ж, буде бандурист із сивою до грудей бородою, а може, ще й повний мужнього віку, та вже білоголовий дід, віщий духом, та й скаже він про них своє густе потужнеє слово. І піде горою по всьому світу про них слава, і все, що тільки народиться потім, заговорить про них. Бо далеко рознесеться потужнеє слово, бувши подібно до мідних гудущих дзвонів, куди багато вкинув майстер коштовного чистого срібла, щоб далеко по містах і комірчинах, по палацах і селах лунали красні дзвони, кличучи ввесь світ на святу молитву.

4*

99

IX

У місті не дізнався ніхто, що половина запорожців вирушила в погоню за татарами. З башти на ратуші примітила сторожа тільки, що частина возів потяглася за ліс; та думали, що козаки лаштувалися на засідку; те саме думав й інженер французький. А тим часом слова кошового не пішли марно, бо в місті виявилася недостача харчів. За звичаєм часів колишніх, військо не розрахувало, скільки йому було потрібно. Спробували зробити вилазку, та половину сміливців тут-таки на місці вибили козаки, а половину нагнано в місто без нічого. Жиди, одначе, скористалися вилазкою і розвідали все: куди й чого вирушили запорожці і з якою старшиною, і які саме курені, і скільки числом, і скільки зосталося на місці, і що вони мають робити, — словом, за короткий час у місті про все довідалися. Полковники збадьорилися і лаштувалися до бою. Тарас уже бачив це з самого руху та- гомону в місті і вміло клопотався, будував, давав накази, розташував у три табори курені, обгородивши їх возами, як фортецями, -