Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— Та скажи ж мені, де я тепер? — спитався знову Тарас, напружуючи розум і силкуючись пригадати, що було.
— Мовчи ж бо! — гримнув на нього товариш. — Що тобі ще хочеться знати? Чи не бачиш, що ввесь порубаний? Вже два тижні, як мчимо ми з тобою, не переводячи духу, а ти в гарячці й журі верзеш усяку дурницю. Оце вперше ти хоч заснув спокійно. Мовчи ж, як не хочеш накликати собі лиха.
Та Тарас все силкувався і намагався зібрати докупи думки і згадати, що було.
— Та мене ж зовсім схопили й оточили були ляхи? Мені ж уже ніяк було вибитися з натовпу?
— Мовчи ж, сказано тобі, бісів сину! — закричав Товкач сердито, як ото нянька, що терпець урвався, кричить на невгамовного пустуна-хлопця. — Що за користь тобі знати, як вибрався? Буде й того, що вибрався. Знайшлися люди, що тебе не зрадили, — ну, й буде з тебе! Нам ще чимало ночей мчати разом! Думаєш, може, що пішов за простого козака? Ні, твою голову оцінено в дві тисячі червінців.
— А Остап? — скрикнув раптом Тарас, силкуючись звестися, і враз згадав, як Остапа схопили й зв’язали в нього на очах, і що тепер він уже в лядських руках.
І охопило горе старечу голову. Здер і постягав він усі перев’язки з ран своїх, кинув їх геть, хотів голосно щось промовити — і замість того почав верзти нісенітницю, жар й марення знов його охопили, і понеслися без тями безумні слова.
А тим часом вірний товариш стояв коло нього, лаючись і сиплючи без ліку колючі докірливі слова й нарікання. Нарешті схопив його за руки й за ноги, сповив, як дитину, поправив усі перев’язки, загорнув у волову шкуру, зав’язав у луб’я і, припнувши мотузами до сідла, погнав із ним знову в дорогу.
— Хоч і неживого, а таки довезу тебе! Не попущу, щоб ляхи познущалися над твоєю козацькою вродою, на шматки рвали твоє тіло та у воду кидали б. Нехай же, хоч і буде орел висмикати очі з твого лоба, та вже нехай степовий наш орел, а не лядський, не той, що із землі польської налітає. Хоч і неживого, а довезу тебе до України.
Так говорив вірний товариш. Гнав без спочинку дні й ночі й привіз його непритомного до самої Запорозької Січі. Там заходився він невтомно його лікувати травами й примочками; знайшов якусь тямущу жидівку, що місяць поїла його всяким зіллям, і нарешті Тарасові покращало. Чи то ліки, чи то власна залізна сила перемогла, тільки він через півтора місяця встав на ноги; рани позагоювались і самі лиш рубці шабельні давали знати, як глибоко колись був поранений старий козак. Одначе ж помітно було, що зробився він похмурий і сумний. Три тяжкі зморшки насунулися йому на чоло і вже більше ніколи не зникали. Оглянувся він кругом: все нове на Січі, всі повмирали старі товариші. Ні одного з тих, що стояли за справедливе діло, за віру й братерство. І ті, що вирушили з кошовим навздогін за татарами, і тих уже давно не було: всі поклали голови, всі згинули, хто в самому бою поклавши чесну голову, хто від безводдя й безхліб’я на кримських солончаках; хто в неволі пропав, не знісши наруги; і самого кошового старого уже давно й на світі не було, і нікого зі старих товаришів; і давно вже травою поросла колись кипуча сила козацька. Чув він тільки, що бенкет був великий, гучний бенкет: весь посуд на друзки побито; вина ніде ні краплиночки не зосталося; розхапали гості й слуги всі дорогі келихи й начиння - і смутний стоїть господар дому, думаючи: «Краще б і не було того бенкету». Даремно силкувалися розважити й розвеселити Тараса; даремно бородаті, сиві бандуристи, проходячи по два й по три, уславляли його козацькі подвиги. Похмуро й байдуже дивився він на все, і на кам’янім його обличчі виступало непогамоване горе, і тихо, похиливши голову, говорив він: «Сину мій! Остапе мій!»
Запорожці лаштувалися у морський похід. Двісті човнів спущено на Дніпро, і Мала Азія бачила їх з голеними головами і довгими чупринами, як вони вогнем і мечем плюндрували багаті береги її; бачила чалми своїх могаметанських жителів розкиданими, подібно до її незчисленних квітів, на зрошених кров’ю полях і на воді коло берега. Вона бачила чимало вимазаних у дьоготь запорозьких шароварів, жилавих рук з чорними нагайками. Запорожці поїли й поламали весь виноград; у мечетях залишили цілі купи гною; дорогі перські шалі брали замість очкурів і підперізували ними брудні свитки. Довго потім ще знаходили у тих місцях запорозькі коротенькі люльки. Весело пливли вони назад; а за ними гнався деся-тигарматний турецький корабель і пострілом з усіх десяти гармат розігнав, як горобців, утлі їхні човни. Третина потонула в глибині морській; а інші знову зібралися докупи й разом прийшли до гирла Дніпрового з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Він ішов у луги й степи, начеб на лови, та набій його зоставався невистрі-лений. І, кинувши рушницю, повний туги, сідав на березі морському. Довго сидів він там, голову понуривши і все примовляючи: «Остапе мій! Остапе мій!» Перед ним виблискувало і стелилося Чорне море; в далеких очеретах кигикала чайка; білий його вус сріблився і сльоза котилася за сльозою.
І не витримав нарешті Тарас: «Хай буде що буде, а піду розвідати: чи живий він? у могилі? чи вже й у самій могилі нема його? Розвідаю, хоч би там що стало!» А через тиждень опинився він уже в місті Умані, озброєний і кінний, зі списом, шаблею, з похідною баклагою при сідлі, з похідним горщиком з саламахою, пороховими набоями, кінськими путами та іншим спорядженням. Він під’їхав просто до неохайного, брудного будинку, де ледве було видно невеличкі віконця,-не знати чим загаджені; димар забитий був ганчіркою, а дірявий дах весь укритий горобцями. Купа всякого сміття лежала саме перед дверима. З вікна виглядала голова жидівки в очіпку з потемнілими перлами.
— Чоловік удома? — спитався Бульба, злізаючи з коня й прив’язуючи повід до залізного гака коло самих дверей.
— Вдома, — сказала та і похопилася зараз вийти
