Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Як яструб, у небі ширяючи, давши багато кругів дужими крилами, раптом спиняється розпластаний на одному місці і шугає звідти стрілою на кричащо-го коло самої дороги перепела, — так Тарасів син Остап налетів ураз на хорунжого й закинув йому аркан на шию. Аж посиніло червоне лице хорунжого, коли затисла йому шию немилосердна петля; схопився був за пістоль, та в корчах зведена рука не могла направити як слід пістоля, і куля даремно полетіла в поле. Остап на місці, біля його ж сідла, відв’язав шовкового шнура, що возив із собою хорунжий, щоб в’язати полонених, і тим самим шнуром зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець мотузка до сідла і поволочив через поле, скликаючи всіх козаків з Уманського куреня, щоб ішли віддати останню шану своєму отаманові.
Як же почули уманці, що курінного отамана їхнього, Бородатого, вже нема живого, кидали поле бою і бігли тіло отамана прибрати; та й тут-таки раду радили, кого на курінного обирати. Нарешті сказали:
— Та чого там радитись? Кращого не поставиш на курінного, як Бульбенка Остапа; він, правда, з-межи нас наймолодший, та розум має, як у старого чоловіка.
Остап, шапку знявши, всім козакам-товаришам дякував за честь, не відмовлявся ні молодості, ні розумом молодим, знаючи, що час тепер воєнний і не до того тепер, і тут-таки повів усіх на купу та показав уже всім, що не дурно обрали його на отамана. Відчули ляхи, що стає аж надто гаряче, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другому кінці. А низенький полковник махнув рукою до вишику-ваних коло воріт чотирьох свіжих сотень, і вдарили звідти картеччю в козацьких гуртів. Але мало кого дістали; кулі сипонули по волах козацьких, що дико дивилися на бойовище. Заревли злякані воли, повернули на козацькі табори, поламали вози й багатьох потоптали. А Тарас саме тоді, вихопившись із засідки зі своїм полком, з криком кинувся навперейми. Завернувся назад весь оскаженілий гурт, криком наляканий, і метнувся на лядські полки, перекинув кінноту, всіх зім’яв і розсипав.
— Ой, спасибі ж вам, волики! — кричали запорожці, — служили все в поході, а тепер і в бойовищі послужили. — І вдарили з новою силою на ворога.
Багато тоді ворогів перебили. Багато хто показав себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовту-зенко, ще й чимало інших було. Побачили ляхи, що погано наостанок виходить, викинули хоругви і закричали, щоб одчинили міську браму. Зі скрипом відчинилася залізом кована брама і прийняла збитих у гурт, як овець до кошари, потомлених і пилом укритих вершників. Чимало запорожців кинулися були за ними, та Остап своїх уманців спинив, мовивши: «Ану, подалі, пани-браття, подалі від мурів! Не годиться туди близько підходити». І правду мовив, бо з мурів гримнули й сипнули всім, що було, і багатьом перепало. Саме під’їхав кошовий і похвалив Остапа, промовивши: «Новий отаман, а веде військо, немовби й старий!» Озирнувся старий Бульба подивитися, що воно за новий отаман, та й побачив, що попереду уманців веде Остап на коні, шапка набакир збита і отаманський пірнач у руці. «Чи ти бач, який!» — мовив, на того дивлячись; і зрадів старий і почав дякувати уманцям за честь, якою вшановано його сина.
Козаки знов, відступили, готуючись рушати до таборів, а на вал міський знову повиходили ляхи, та вже в подертих опанчах. Кров позапікалася в багатьох на дорогих жупанах, пилом укрилися гарні мідні шоломи.
— Що, пов’язали? — кричали їм знизу запорожці.
— Я ж бо вас! — усе так само кричав згори дебелий полковник, показуючи мотуза; і все ще сварилися запорошені, потомлені вояки, і всі задерикуваті з обох боків перекидалися гострими занозистими словами.
Нарешті порозходилися всі. Хто розлігся відпочивати, втомлений боєм; хто присипав землею свої рани і дер на перев’язки хустки й дорогу одежу, зняту з убитого ворога. Інші, котрі при силі, почали тіла збирати і їм шану останню віддавати. Палашами, списами могили копали; шапками, полами землю виносили; чесно тіла козацькі складали, свіжою землею засипали, щоб ворони та хижі орли їм очі не виклювали. А лядські тіла, ув’язавши як попало до хвостів диким коням, пустили по всьому полю, і довго потім ганяли за ними і шмагали їх по боках. Неслися оскаженілі коні борознами, пагорбами, через яри й потоки і билися об землю вкриті кров’ю та пилом лядські трупи.
Потім посідали курені кругами вечеряти і довго розмовляли про діла й подвиги, що припали на долю кожного, на вічну пам’ять людям захожим і нащадкам. Довго вони спати не вкладалися; а найдовше не лягав старий Тарас, роздумуючи, що воно за знак, що Андрія не було поміж ворожим вояцтвом. Чи посоромився Іуда вийти проти своїх, чи жид одурив і втрапив він просто в неволю. Та тут-таки згадав він, що надміру було серце Андрієве прихильне до речей жіночих, відчув муки і тяжко заклявся в душі проти полячки, що сина йому причарувала. І він додержав би клятви: не зважав би на красу її, витягнув би її за густу, пишну косу і поволік би її за собою по всьому чистому полю поміж усього козацтва. Збилися б об землю, закривавились і порохом припали чудові її груди й плечі, що блиском рівні неталим снігам, який вкриває гірські вершини. Розніс би на шматки її пишне, прекрасне тіло. Але не знав Бульба, що Бог принесе людям завтра, почав дрімати і нарешті заснув.
А козацтво все ще говорило між собою, і всю ніч стояла коло вогнів сторожа, пильно приглядаючись на всі боки, твереза, не заплющивши очей.
VIII
Ще сонце не зійшло, як усі запорожці зібралися в кола. Із Січі прийшла звістка, що татари на той час, як козаки відлучилися, пограбували в ній усе, відкопали скарб, який у схові держали під землею козаки, вибили й за-брали в неволю всіх, хто зоставався і з усіма зайнятими гуртами й табунами подалися просто до Перекопу. Один лише козак,
