Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— А що, панове, — перегукнувся отаман Тарас, попереду всіх проїхавши. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи потужна ще козацька сила? Чи не гнуться козаки?
— Є ще, батьку, порох у порохівницях; є ще потужна козацька сила; ще не гнуться козаки!
А онде вже впав з воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила йому куля, та зібрав старий усю силу свою й сказав: «Не шкода зі світом розлучатися. Дай Боже і всякому такого кінця! Нехай же славна буде довіку Руська земля!» І полинула у високості Бовдю-гова душа розповісти давно померлим дідам, як-то вміють битися на Руській землі, а ще краще, як уміють умирати за святу віру.
Балабан, отаман курінний, скоро після того теж гримнувся на землю. Три рани смертельні дісталися йому: від списа, від кулі і від важкого палаша. А був він один з найкраших лицарів; багато здійснив він під своїм отаманством морських походів, та найслав-ніший був похід до анатольських берегів. Багато цехінів набрали вони тоді, дорогої габи турецької, кіндяків і всяких уборів, та зазнали лиха, вертаючись: потрапили, сердеги, під турецькі ядра. Як сипнуло на них із корабля — половина човнів закрутилися й поперевертались, не одного в воді потопивши, та нав’язаний з боків очерет урятував човни від потоплення. Балабан відплив на всіх веслах, став просто до сонця і через те зробився невидимий турецькому кораблю. Всю ніч потім шапками і коряками вибирали вони воду, латаючи діри в човнах; з козацьких штанів накраяли вітрил і втекли від най-бистрішого турецького корабля. І не те що прибули безбідно на Січ, а привезли ще золотом гаптовану ризу архімандритові Межигірського київського монастиря і на Покрову, що на Запорожжі, шати із чистого срібла. І славили довго по тому бандуристи щастя козацьке. Поник він тепер головою, почувши муку передсмертну, і стиха мовив: «Здається мені, пани-браття, що доброю смертю помираю: сімох порубав, дев’ятьох списом поколов, конем потоптав чимало, а вже й не знати, скільки кулею дістав. Нехай вічно процвітає наша земля..!» І відлетіла душа його.
Козаки, козаченьки! Не видавайте найкращого цвіту війська вашого! Вже оточили Кукубенка, вже тільки семеро зосталося з усього Незамайківського куреня: вже й ті через силу відбиваються; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, бачивши його біду, подався на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже встиг загнатися спис йому під серце, перше ніж відігнали кругом його ворогів. Тихо схилився він на руки козакам, що підхопили його, і ринула потоком молода кров, подібно до дорогого вина, що його несли в скляному посуді з льоху недбайливі слуги: посковзнулися тут-таки на порозі і розбили дорогу сулію: полилося на землю вино, і вхопився за голову підоспілий господар, що беріг його про найкращу нагоду, щоб, якщо дасть Бог на старості літ зустрітися з товаришем молодого віку, то щоб спом’янути з ним разом колишній, інший час, коли інакше й краще веселився чоловік... Повів круг себе очима Куку-бенко і промовив: «Дяка Господові, що довелося мені вмерти на очах ваших, товариство! Нехай же після нас живуть ще кращі за нас і нехай красується вічно улюблена Христом земля Руська!..» І відлетіла молода душа. Прийняли її ангели попід руки й понесли до небес. Добре йому там буде. «Сідай, Кукубенко, одесную мене! - скаже йому Христос. — Ти не зрадив товариства, безчестя ніякого не чинив, не кинув у біді чоловіка, беріг і охороняв мою церкву». Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже дуже ріділи ряди козацькі; багатьох, багатьох лицарів уже недолічилися; а проте стояли й трималися ще козаки.
— А що, панове, — перегукнувся Тарас із куренями, що лишилися, — чи є ще порох у порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не стомилася козацька сила? Чи не піддалися козаки?
— Буде ще, батьку, пороху. Годящі ще шаблі; не стомилася козацька сила; не погнулися ще козаки.
І вихопилися знову козаки, начеб і втрати ніякої не зазнали. Вже тільки троє курінних отаманів зосталося в живих. Червоніли кругом криваві річки; високо гатитися мости з козацьких і ворожих трупів. Глянув Тарас на небо, а в небі вже потягнулися ключем кречети. Ну й буде комусь пожива! А онде підняли на спис Метелицю. Вже голова Писаренка-другого, закрутившись, закліпала очима. Вже звівся і бухнув у землю на чотири частини порубаний Охрім Гуска. «Ну!» — каже Тарас дає і знак хусткою. Піймав той знак Остап і вдарив сильно, із засідки вихопившись, на кінноту. Не встояли проти сильного нападу ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на місце, де було понабивано кілків і уламків. Пішли коні спотикатися й падати і шкереберть летіти ляхи. А в цей час корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже не досягне мушкетна куля, як дадуть враз із самопалів! Змішалися і розгубилися ляхи, й повеселішали козаки. «От і наша перемога!» — залунали з усіх боків запорозькі голоси, засурмили в труби і викинули побідну хоругву. Скрізь бігли й крилися побиті ляхи. «Ну, ні, ще не зовсім перемога!»— промовив Тарас, дивлячись на міську браму, і сказав він правду.
Розчинилася брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх полків кінних. Під вершниками були всі, як один, руді аргамаки. Попереду мчав лицар від усіх жвавіший, від усіх гарніший. Так і летіло чорне волосся з-під мідного його шолома; розвивався зав’язаний на руці дорогий шарф, руками першої красуні вишиваний. Аж сторопів Тарас, коли побачив, що то був Андрій. А він тим часом, весь у запалі й вогні бою, жадаючи заслужити пов’язаний на руку дарунок, помчав як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший у гурті. Агукнув йому бувалий мисливець, і він помчав, витягши просто над землею свої ноги, на бік похилившись усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в розпалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо і наліво. Не стерпів Тарас і гукнув: «Як? Своїх? Своїх, бісів сину, б’єш?» Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи які
