Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

«Гей, хлоп’ята! Заманіть мені тільки його до лісу, заманіть його тільки! — гукав Тарас. І визвалося зараз тридцятеро найбистріших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, враз погналися кіньми гусарам навперейми. Вдарили збоку на передніх, збили їх, відрізали від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко угрів плазом по спині Андрія, і враз пустилися від них тікати, скільки було сили козацької. Як скипів Андрій! Як заграла по всіх жилах молода кров! Вдаривши гострими острогами коня, щодуху кинувся слідом за козаками, назад не оглядаючись, не бачачи, що позаду його тільки яких двадцятеро поспівало за ним. А козаки гнали з усієї сили на конях і просто завернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, вже трохи був не нагнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука вхопила його коня за поводи. Озирнувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом пополотнів.

Так школяр, необачно зачепивши свого товариша і діставши від нього за це лінійкою по лобі, спалахує як вогонь, несамовито вискакує з лавки і женеться за переляканим товаришем своїм, готовий на шматки його роздерти; і ось зненацька наштовхується на вчителя, що входить у клас: вмить ущухає несамовитий порив і спадає безсила лють. Так само в одну мить пропав, як і не бувало, гнів Андріїв. І бачив він перед собою самого тільки страшного батька.

— Ну, що ж маємо тепер робити? — мовив Тарас, просто в очі йому дивлячись. Та нічого на те не міг сказати Андрій і стояв, втупивши очі в землю.

— А що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій стояв не відповідаючи.

— Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і став ні живий ні мертвий перед Тарасом.

— Стій, ні з місця! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! — мовив Тарас і, відступивши назад, зняв з плеча рушницю.

Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім’я; та не було це ім’я вітчизни, чи матері, чи братів — було це ім’я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.

Як хлібний колос, серпом підрізаний, як молодий баранчик, відчувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову й повалився на траву, не мовивши жодного слова.

Став синовбивця і довго дивився на бездиханний труп. Він і мертвий був прекрасний: мужнє обличчя його, ще недавно повне сили й непоборного для жінок чару, все ще було чудове; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали зблідлі риси його.

— Чим би й не козак був? — мовив Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, і личко, як у шляхтича, і рука була сильна до бою! Пропав, пропав безславно, як поганий пес!

— Батьку, що ти вчинив! Це ти вбив його? — сказав, під’їхавши в цей час, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно подивився в очі мертвому Остап. Шкода зробилося йому брата, і він промовив тут же:

— Батьку, поховаймо чесно його, щоб не глумилися над ним вороги і не шматувало його тіла хиже птаство.

— І без нас поховають! — мовив Тарас. — Будуть у нього і голосільниці, і утішниці!

І хвилини зо дві думав він: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи вшанувати в ньому лицарську доблесть, котру хоробрий повинен поважати хоч би там у кому. Коли бачить, скаче до нього на коні Голокопитенко:

— Біда, отамане, зміцніли ляхи, прибула на підмогу свіжа сила!..

Ще не докінчив Голокопитенко, скаче Вовтузенко: Біда, отамане, ще нова сила валить!..

Не встиг сказати ще Вовтузенко, Писаренко біжить бігом, уже без коня.

— Де ти, батьку? Шукають тебе козаки. Вже ж курінний отаман Невеличкий вбитий, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито. Та стоять козаки, не хочуть умирати, тебе в очі не побачивши: хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною.

— На коня, Остапе! — мовив Тарас і поспішив, щоб застати ще козаків, щоб ще поглянути на них і щоб вони на свого отамана перед смертю подивилися.

Та вони ще й з лісу не виїхали, а вже ворожа сила весь ліс оточила, а поміж дерев скрізь вихоплювалися вершники з шаблями і списами. «Остапе! Остапе! Не піддавайся!» — гукав Тарас, а сам, ухопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки, хто перший трапився. А на Остапа враз напало вже шестеро; та не в добрий час, знати, напало: з одного голова злетіла, другий перекинувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був сміливі-шенький, ухилився головою від кулі, і влучила гаряча куля коневі в груди — звівся дибки скажений кінь, впав на землю і задавив під собою вершника. «Добре, синку! Добре, Остапе! — кричав Тарас. — Ось і я слідом за тобою!..» А сам усе відбивався від напасників. Рубає й б’ється Тарас, роздає гостинці тому й іншому, а сам поглядає все наперед, на Остапа, і бачить, що вже знов схопилися з Остапом мало не восьмеро разом. «Остапе! Остапе! Не піддавайся!» Та вже перемагають Остапа; вже один аркан йому на шию накинув, вже й в’яжуть, вже беруть Остапа. «Ех, Остапе, Остапе!..» — кричав Тарас, до його пробиваючись, на капусту рубаючи стрічного й бічного. Ех, Остапе, Остапе!..» Але наче каменем вдарило його самого тієї миті. Все закрутилося йому й перевернулося в його очах. На мить змішано замиготіли перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з листям, що мелькнуло перед самими очами. І повалився він, як дуб підрублений, на землю. І туман укрив його очі.

X

Ну та й довго ж я спав! — промовив Тарас, очунявши, як після тяжкого п’яного сну, і намагаючись розпізнати речі навколо себе. Страшенна слабість долала його тіло. Ледве мерехтіли перед очима стіни й кутки незнайомої світлиці. Аж нарешті помітив він, що перед ним сидів Товкач і, здавалося, дослухався до кожного його дихання.

«Еге, — подумав про себе Товкач, — та, може, й навіки заснув би ти!» Та