Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Говорив щось там Самобор, Вишата, – його права рука в мінливих перстенях сипала, здавалося, жмут веселого світла на майбутню дорогу. Недаром його судна плавали по всяких океанах і недаром держав він у пучках пальців усі нитки боярської та княжої торгівлі, де б вона не простягала своїх метких гонів, – від північного моря до староперських провінцій.

Він дивився, як гребці увихалися по чердаках, поміж ужища і якори, а простоволосий морський волоцюга, рудий вікінг, кріпкий, як корч, із червоним карком, немов витертим генною, розправляв згрібний мотуз із кружала, та гойдався в такт своєї пісні. Певно, співав він її колись у суднах з образом Тора край берегів Британії, Оркадів, по той бік Гібралтару… В мелодії, що нею скальди північних вод розбурхували тугу бригантів-пройдисвітів, опертих чолами об столи з грабленим вином, була сувора простота й погорда для смерті.

На останніх кораблях заздалегідь приміщувалася залога, поблискувала криця шоломів і копій, у сагайдаках задирчато ярилися стріли, з корабельних причолів зловорожо позіхали пращі. Хиталися серед ходи сірі, як камінь, лучники, бігали щитоносці, зброєноші, стрибали почерез линви півнагі чури з мідяними ковтками у вухах, оброслих волоссям.

Вишата мріяв тим часом про Царгород, що кипить торговельним клекотом, про шовки Тессалоніки, килими із Смирни, їх полум’яне тло, розкіш зелені, листву в чудових тонах смарагду й резеди з голубими квітками й червінню рож. Він згадував Дамаск з його безцінною зброєю, Багдад із перлами й раєм пахощів та добував із мрій числа, наче зерна з лушпини. Але нараз – ворухнувся зчудовано: дрібні, спітнілі ручки довірливо обняли його шию. Дівчинка – чотириліток у раменах няньки – пригадувала йому ще раз давно бажаний гостинець… Не ступанці з квітками чи бісерову силянку, біленьку, й не плахітку, прошиту дорогою заполоччю. Як розпещена істота, що їй належали любов, дари, влада, вона просила настирливим шепотом кольорового дива чужини, байки з писаних городів Нісама…

Прояснилося весело Вишатине обличчя: він трохи соромив доню, що вона не купецька дитина, не його, вдавав гнів із безглуздої просьби, а купці в хитрих осміхах засвідчували в один голос батьківську догану, бо ж чистий глум возити казки, що їх потому забувається.

– Ні! Ні! – перечила палко дитина. – Всі тямлю, всі! Хочете, скажу зараз про перського витязя, про Рошу на мармуровому коні?

І миттю постелила невченим сверготом понад купецькі лукаві голови:

– Їде Рошу на мармуровому коні… Ніяка дорога не є для Рошу задалека, ніяка ріка заглибока, ні гора застрімка. Він ковтає країни, як змій, спішить у Вірменію, до своєї любки Шірін.

– Бог да прости! – грубо заглушив хтось дитячу казку. – Бог да прости, народе!

Юрба розступилася в дві полоси перед півнагим страхітним старцем, опертим на патерицю, біло випрану дощами й сонцем. Його плечі обросли від землі, безлічі гнійних задирок і небесної роси, волосся падало на плечі ніби львине, а кігті були як у гірських птиць, що роздирають ними добич під крик її розпуки.

Он купка дівчат кинулася зі сміхом до втеки, та простобіжник підніс посох, як царський жезл, і вони чогось-то стали, сполотнілі нагло, тремтячі, гей очеретина, готові кричати з безсилля й жаху…

Пригадали, може, ченця, що, осміяний молодими дівчатами над джерелом, де прали хустя, вчинив за кару їх прості очі косими? І тільки тим, що згодилися на цілунок миру його порепаних, старих уст, направив шкоду?

Як спілий овоч із дерева, так оце в саму пору вдарив замковий дзвін. Миттю відповів із оксамитних глибин велет Панталеймон, – гру підняв живо у всю сонячну ширину його залукв’янський сусід. Загримів самотреть спаський дзвін на передгородді, й незагодя усі золотовежі вісники продовж Лімниці передавали волості й державі тисячезвучну новину, що князь у славі своїй виїхав із городища, з пахучих оріхових гаїв, із теремів у мережі густооких ґрат, та заки сонце вирине понад чорнобори, дасть знак дванадцяти кораблям зринути Дністром у море.

Так, Шестикрилець їхав уже поміж брунатні й чорні тіні придорожніх яворів, заселених розспіваною пташнею. Кінь його сивогривий у гаптованому чапраку, лиснючий, мов з-під Юрієвої роси, йшов вивченим танковим ходом, ходом великих хвилин, високо перебирав срібними підковами й, ніби павич, розсипав хвіст під червоною тканню в срібні зорі.

А князь був знатної постави, геройської вроди, увесь у залізі, з малиновою киреєю поверха, що лопотіла в бігу, як пера у лету. Груди були, як щит, шолом двигався, немов золотостінна вежа. Владний обрис чола, високий ніс зі сміливою різьбою кості, вус тонкий, як мазок сепії над спеченими устами, доповнювала гостро чорна прядь край лівого вуха, підкресленого поблиском філіграні. З-під чола в довгих бровах, суворих, жевріли очі, зроду неситі й зроду бурні.

Увесь він здавався чуйністю, гнучкістю, небезпекою, утаєним замислом, хижою зупинкою, перемогою в її скритім первопочині. Не могло бути інакше при оцій гордій рівновазі рамен, мірі пліч, при згибі темних рук під поводами. А кривий натиск стопи на стремена? Це була прикмета уродженого войовника.

Він нагнувся до сідого Гельга за собою й говорив щось зв’язко й тихо, – мовчан, із згірдливою нехіттю для слів. Поблискували білі зуби у півосміху, в розбіжній грі думок, бо движок брів грізно й із силою осміхові перечив.

Це було так, ніби вся сучасність втекла на мить за лінію зору, та князь вертався як стій до дійсності: кочовика з полудня, Литви з півночі, Польщі з заходу, Угрів на великій межі – і своїх, від Карпат до Дону…

Побіч князя з тонким усміхом на устах