Дарксіті - Остап Соколюк
— Таксі замовляли? — посміхнувся чоловік.
— Так. Годину тому! — підіграла я йому. — Де ви були?
— Вибирав вино.
Я зацокала язиком:
— Заходьте негайно.
Пол зайшов і роззирнувся. Я уважно прослідкувала за виразом його обличчя: розчарування? Страх? Уже думає, як звідси втекти?
— Відчуваю себе як вдома, — промовив таксист і роззувся.
Натякає на неохайність?
— Я тебе зрозуміла. Вибач, до мене чоловіки не приходять в гості. Ти перший.
Жалюгідний комплімент. Проте це правда.
Ми пройшли у вітальню.
— Пішли на кухню, — кивнув Пол убік. — Душа дому завжди там.
— Чому не у спальні? Там секс, сон.
— На кухні люди піклуються одне про одного. Нема більшої послуги, ніж нагодувати когось.
— Добре. Ось тобі капці. Вони замалі, бо це Тіни, а вона молодша від тебе на років десять і нижча десь на півметра.
— Не страшно.
Ми перейшли на кухню, і він почав діставати із пакету дивні продукти: яблука, апельсини, спеції, пляшку вина.
— Що ти придумав?
— Буду готувати глінтвейн. Ти ж не проти?
— Хм, ні.
Я навіть не запропонувала свою допомогу — просто сіла за стіл.
— Це осінній напій. Треба зігріватись.
Натякає на секс? Я подумки посміхнулась — він був таким… елегантно простим. Не знаю, чи добре висловилась — школу я не закінчувала. Пол тим часом нарізав яблука і апельсини, відкрив пляшку.
— Сухе?
— Головне у Глінтвейні — це сухе вино, — глянув він на мене через плече.
Пол запалив газ — кухню почала наповнювати тепло. І не лише від плитки…
— Вчора допомагав другові знайти його сина. У Аркаскаді. Знаєш такий район?
— Звісно. Самий бандитський!
— Уяви я у своєму бідолашному таксі у повній темряві із Ромаріо — це мій друг — їду через вулички цього району і шукаю малого, що не повернувся додому.
— Жостко… Але ти вижив.
— Та-ак. Знайшли його прив’язаним. Якісь падлюки прив’язали його до стовпа у якісь будові і залишили.
Пол ставить каструлю із глінтвейном на вогонь, повертається і сідає до мене. Ми опинились зовсім близько одне до одного.
— Ви врятували його? — питаю.
— Так. Але лише цього разу.
Я відчула тепло, що наповнило квартиру. Тепло від присутності чоловіка. Чоловіка, що одразу зайшов на мою кухню, щоб зігріти її. Я дивилась на нього і чомусь не могла нічого промовити. Мені раптом стало дуже соромно за всі ці дні хандри, за цю пиятику і неохайність.
— Кален?
— Що?
— Я знаю, ми не ідеальні. Я… не маю, що тобі запропонувати. Я сам лише недавно почав жити своє життя із нуля. Але… ти мені дуже подобаєшся.
Моя рука сама по собі піднялась і торкнулась його щоки. Неголений. Жорсткий. Приємно пахне.
— Ти також мені дуже подобаєшся, — відповідаю.
Його погляд був відкритий. Абсолютно відкритий переді мною. І він говорив мені такі приємні речі…
У каструлі щось забулькало.
— Хвилинку, треба додати спеції.
Пол метнувся до плити, зробив потрібну дію і вимкнув вогонь.
— Тепер хай…
Але я спинила його слова — нечутно підійшла ззаду і обвила, мов ліана. Наші губи зійшлись у такому незвично теплому для цієї осені союзі. Не знаю, як вам це пояснити, але все перестало існувати. Залишились лише дотики. Прекрасні дотики.
Від Раґнара— Коли вона народилась — я ще довго не міг повірити, що це не сон. Блакитноока маленька істота, що була частиною мене. Така прекрасна. Зовсім не схожа на свого батька, який попав у тюрму ще у 14 років.
Тримаючись за закривавлений живіт, Остін сидів на задньому сидінні і розповідав нам це тихим, тремтячим голосом. Ще ніколи я не бачив його таким зляканим.
— Як її звати? — запитав я, щоб не мовчати.
— Сільвія.
