Дарксіті - Остап Соколюк

— Я поступав у Відень із упевненістю, що стану, — рішуче відповідає він. — Проте там мені сказали, що я маю стати архітектором, а не художником. Я був розбитий і зневірений. У той же час померла мати. Я повернувся, щоб похоронити її… Мама мене дуже любила, тому що перед тим як у неї народився я, вона втратила трьох дітей.

На цих словах він замовк. І я подумала: «Моя мама мене також любила…»

— Ти залишився сиротою?

— Так. Із Паулою. Після цього я повернувся у Відень і почав працювати де прийдеться. Це були часи голоду і безробіття… У людей було мало надії.

Я пильно дивилась на цю особу, через яку було знищено десятки мільйонів людей, і не розуміла, що відбувається. Він прийшов до мене розповісти про своє життя? Поділитись своїми печалями? Чим він зараз займається там — у… своїй реальності? Уже напав на Європу чи ні? Уже вирішив знищити усіх євреїв?

— Ти також голодував?

— Звичайно.

— Ти зненавидів світ?

Він раптом розсміявся:

— Ненавидіти світ було би по-дурному. Я зневажав соціальний устрій.

— Ти уже почав війну? — ставлю пряме питання.

Він примружився.

— Дивно, що ти про це запитала. Я лише міркував над цим… Гадаєш, це єдиний варіант?

Тут я прикусила собі губу. Дурепа! А раптом ти зараз зміниш всю історію?!

Я розсміялась так силувано і штучно, як не сміявся найгірший актор у кінематографі.

— Та я просто пожартувала. Яку війну? Просто ти ж… сказав, що тобі не подобався соціальний устрій чи що там…

Я поглянула на годинник:

— Здається наш час закінчився.

— Зрозуміло, — Гітлер підвівся і вдягнув свого фашистського картуза. — До скорої зустрічі.

Він розвернувся і чітким кроком рушив із кімнати. Я провела його очима і якийсь час слухала, як імітує оргазм моя напарниця. Ніколи не вдаюся до таких театральних прийомів — якщо мені не добре, то клієнт побачить це. Люди люблять правду. Точніше не так — вони її ненавидять, але… обожнюють.

Я підняла телефонну трубку.

— Карл?

— Так.

— Я хотіла би відмовитись від цього клієнта.

— Ти що! Йому так подобається із тобою. Він щойно залишив тобі щедрі чайові.

— Мені байдуже…

— У чотири рази більше твоєї плати.

Паскуда! Я зам’ялась.

— Ну то як, відмовляєшся? — єхидно промуркотів Карл.

— Ні. Але якщо наступного разу він не залишить цих чайових — то піде нафік.

Не дочекавшись відповіді, я кинула слухавку. Мене можна купити, але дорого! І лише тому, що я хочу виїхати із цього клятого міста!

На цій думці я раптом згадала про Пола. Мимоволі взяла у руки телефон. Захотілось написати йому. Минулого разу ми прекрасно провели час. Це було найкраще побачення за останні… за все моє життя? Не люблю такі слова, навіть якщо це і правда.

На годиннику була друга ночі. Він може спати. Кален, не мішай роботу і особисте!

Вставши із ліжка, я підійшла до дзеркала, щоб навести порядом із зовнішністю. За дверима почулись чиїсь кроки і голоси.

— До Міранди уже виїхала ціла рота солдат. Походу, Драк хоче стерти з лиця землі всю мафію Мальдіні.

— А чому просто не вбити його самого?

— У Драка немов вселився сам диявол. Він хоче, щоб розправа із бандою Мальдіні стала для всіх уроком.

На нас посипався град зі свинцю…

Коли у твоє життя вривається якась чужа сила, ти розумієш, як мало ти взагалі можеш вдіяти. Коли у твоє життя приходить Хаос і руйнує весь так старанно облаштований порядок, ти раптом усвідомлюєш — як багато ти хотів би залишити недоторканним. Як багато людей, обставин, яких прагнеш захистити.

Тут був цілий рій убивць у масках і з автоматами. Двоє моїх знайомих мужиків, котрі сиділи найближче біля дверей — убиті на місці. Вони не були злочинцями — просто жили у цьому домі. Один автомеханік, інший — лікар. Я звик вітатись із ними.

Бармен зреагував одразу — він почав відстрілюватись із вінчестера. Ми — я, Остін, Джордан — закрились столом і також відкрили вогонь. А вони все заходили — двері бару не зачинялися і люди Драка з’являлись один за одним. Немов гігантські мурахи.