Дарксіті - Остап Соколюк

Тут, на місці водія я відчував себе зовсім по-іншому. Комфортно, упевнено у собі, володарем ситуації.

— Вони. Пацани із В класу.

— Суки! Я їх повбиваю! — викрикнув Ром.

— Не треба, тату! Буде тільки гірше.

Далі прозвучав стандартний діалог, котрий відбувається між батьками і дітьми, коли батьки дізнаються, що у світі дітей існує жорстокість. Невже? А ви не знали? Наївні… Люди можуть бути досить не дурними, але у певній ситуації, у певних обставинах вони стають цілковитими ідіотами. І тоді із ними можна робити все, що завгодно.

У дзеркалі я раптом упіймав погляд Майка. Він дивився на мене очима наповненими страху, і я відповів йому:

— Мені також страшно, Майк.

— Що?? — розгублено перепитав Ромаріо — він саме розказував, як розправиться із пацанами.

— У цьому світі нема такої істоти, якій би не було страшно. Запам’ятай це — воно може тобі пригодитись.

Тіна не приходить до мене уже тиждень.

Я чую, коли вони з’являється вдома. Як ходить по квартирі, миється у душі, вмикає музику. Чекаю, коли прозвучить оте «вху-у-у», і з жовтневим холодом прийде дитина літа. Але цього не стається. Дівчина немов зареклась ходити до мене. Немов… їй хтось заборонив? Може, вона у небезпеці? Не вигадуй, Кален! Нема кого тут рятувати. Кожен живе своїм життям, а ти уявила себе великою спасителькою!

Я лежу на ліжку. Поруч зі мною порожня пляшка вина. Алкоголю більше не залишилось. Хоча це не проблема — можна сходити у магазин. Останні дні я багато п’ю. На самоті.

Як же тут пусто. Довкола мене лише голі стіни і зламані предмети. Пустка. Я навмисне не купувала телевізор, а тепер, схоже, шкодую. Радіо я не вмикаю, бо мене дратують надмірно радісні голоси ведучих.

Раптом у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Я аж здригнулась. На екрані висвітилось ім’я Пола. Я дивилась на виклик і не відповідала. Те, що спочатку так мене надихнуло, тепер пригнічувало. Що ми з Полом можемо дати одне одному? Яке у нас майбутнє? Шлюб? Спокійне і тихе життя? Не смішіть! Жоден з нас не готовий мати справу із чужими демонами. Своїх вистачає…

Телефон перестав дзвонити, і перед моїми очима зринув цей погляд. Страхітливі, вирячені очі батька у мить, коли він торкнувся моєї голої ноги. І я раптом згадала, як він зиркав на мене, коли я переодягалась. Як він підглядав за мною і в очах його розгоралось щось подібне до цього.

Але зараз… Зараз воно цілковито відкрилось мені. Немов оголився нерв. Немов заіскрився провід. І я побачила цього монстра, якого він носив у собі весь цей час. Можливо, ми люди — лише кокони. Примітивні ляльки, котрі носять всередині себе монстрів. І коли це чудовисько захоче вийти — то нам його не спинити. І коли ми захочемо убивати, ґвалтувати, їсти одне одного — то нам нас не спинити своїм безвольними, пластиковими ручками маріонеток.

Телефон знову задзвонив. Гаразд, Пол, я візьму слухавку…

— Так?

Мій голос наче повернувся із похоронів.

— Кален? Привіт.

У Пола був приємний баритон.

— Привіт, Пол.

— Як ти? Не потурбував?

— Ні… Я просто лежала на ліжку і допивала вино.

— Непогано проводиш полудень.

Дійсно, яка там година? За вікном не світило сонце — панувала безкінечна сірість.

— Вино дешеве. І сиру хорошого до нього нема, — флегматично відповіла я.

— Ну, я можу привести щось краще.

Я замовкла. Чорт, Пол, ти упевнений, що тобі це потрібно?

— Хочеш приїхати до мене?

Він також зам’явся:

— Можна. Це ж не проти правил?

— Навіть не знаю… Я…

У квартирі безлад, і тут взагалі ніколи не було затишно. Що я йому тут покажу? Чоловік уже з порога злякається і втече. А я? У ще гіршому стані…

— Я приїду як друг. Ноги можеш не голити, — промовив він і я розсміялась. Уперше за довгий час. Навіть забула, як звучить мій сміх.

— Що ж… Мені подобаються твої умови. Давай тоді через годинку.

— А раніше й не вийде. Домовились тоді.

— Чекаю.

Я поставила слухавку і зірвалась із ліжка. Звісно, я поголила все, що могла. Я встигла навіть пропилососити трохи вітальню, перемити посуд, вивітрити, переодягтись і… Пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Пол. Із пляшкою вина і ще