Дарксіті - Остап Соколюк

— З якого дива я маю це робити?

— Тому що ти чоловік. А всередині кожного чоловіка спить звір. А я на свою голову підпустила його надто близько до себе.

Невже вона права?

— Я обіцяю тобі не брехати, — промовив я. — Щодо свого звіра — я нічого не чув.

— Добре. Хай буде так.

І вона обняла мене. Надворі була осінь, і нам потрібно було зігрівати одне одного. Але я знав, що такі обійми вартують більше, ніж секс. Вони означають довіру, прив’язаність, почуття… Я раптом подумав про те, як важко жінці довіритись чоловікові. Адже для неї ставки завжди вищі.

— Кален?

— Що?

— Знаєш, раніше для мене нічого не мало цінності. Тепер все не так.

Якийсь час вона просто дихала. Потім промовила:

— У цьому чорному місті нам всім потрібно мати якісь цінності. Інакше нас розтопчуть…

Я спинив її слова поцілунком. Губи Кален були неймовірно чутливі. «Знай, як важко мені довіритись тобі», — говорили її ніжні дотики.

— Привіт, як справи?

Ми із Кален розпрощались, пообіцявши одне одному зателефонувати завтра. Всередині мене вирували радісні емоції і збудження. Але коли я зиркнув на заднє сидіння свого таксі, то серце моє закалатало ще сильніше. Я не міг повірити своїм очам.

— Нічого… Нормально.

— Справді? На вулицю В’язів, будь ласка.

Машина рушила із місця. Немов сама по собі, адже я досі не міг прийти до тями.

— Непоганий сьогодні деньок, правда? — промовив Джонні Депп і поправив волосся.

Джонні Депп??

— Хо… хороший. Не можу не погодитись.

— Не можу не погодитись… — замислено повторив мій пасажир. — Який цікавий вираз. А якщо сказати отак: «Можу погодитись». А? Економимо одразу два слова. І звучить логічніше.

— Згоден, — відповів я і мимоволі усміхнувся.

Депп відповів мені своєю магічною, короткою посмішкою. Виглядав він дуже елегантно. На пальцях було безліч перстнів. Обличчя і волосся — першокласно доглянуті. Він весь випромінював успіх і якусь нелюдську легкість.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Пол.

— А мене Джонні, — додав Депп і безцеремонно поліз рукою на переднє сидіння здоровкатись. Я розгублено потис йому руку.

— Я вперше у Дарксіті. Тут є якісь цікаві місця?

— Навряд чи, містер Депп.

Він зиркнув на мене:

— Можливо, ти мене маєш за іншу людину. Я люблю РІЗНІ місця.

— Скажіть точніше, і я зможу вам щось порадити.

— Треба подумати над цим. Я люблю приймати рішення спонтанно. Мені взагалі здається, люди могли би поміняти місцями логіку і інтуїцію, і покладатись більше на останню. Принаймні, спробувати. Давно настав час для цього.

— Раніше я не покладався на жодну із цих… речей. Жив від обставин.

— А тепер?

— Тепер все змінилось. Але я ще не зовсім розумію, як саме мені діяти…

Депп набрав у груди повітря і нахилився вперед:

— Пол, у тебе ніколи не було такого відчуття, що ти щось знаєш, але не можеш згадати?

— Не зовсім зро…

— Ну, так ніби правду про себе, — нетерпляче замахав руками Джонні. — Якийсь спогад із дитинства.

— Ні. Але у мене бувають такі спогади, про які я не все розумію. Не розумію, чи це спогади із книг, чи це спогади зі снів. Чи… ще щось.

— Оу, це цікаво, — Депп потер свою борідку. — Знаєш, парадокс у тому, що деякі речі настільки очевидні, що ти не може у них повірити.

— Не думав аж так філософськи. Так й що це нам дає?

— О-о! — Депп замахав вказівним пальцем. — Це дає нам все. Наприклад, чи випадково я сів у цю машину? Очевидно, що ні. Чи випадково ти зустрів мене? Очевидно, що ні.

— Окей, але що далі? Що із цього? — зітнув я плечима.

— Потрібно бути готовим. Готовим до змін.

Я поглянув у дзеркало на Джонні Деппа, і той розвів руками.

«Ми їдемо кудись, значить місця для нас старих — уже немає…»