Дарксіті - Остап Соколюк

— Хороше ім’я.

— Так звали її матір. Вона померла…

Куди ми їхали? Остін сказав нам адресу, але що далі? Кого ми — мішені номер один у цьому місті — збирались врятувати?

— Наша доля нам не належить, — похмуро провадив своє Остін. — Коли ми народжуємось і ростемо — ми належимо обставинам. Батькам, опікунам — кому завгодно, хто скаже нам, що знає, як треба жити у цьому паршивому світі. І ми ростемо із цим.

Він закашлявся. Я зиркнув назад — сидіння під Остіном ставало червоним від крові.

— Нас б’ють, на нас кричать, нас примушують. Не встигнеш і оком змигнути, як ти уже у тюрмі. І мєнти тримають тебе на короткому повідку. А дружки, котрим на тебе насрати, витягують тебе, щоб потім трахати по повній програмі. І що тут може належати тобі? Хіба, потім, коли ти виживаєш і сам починаєш когось використовувати, бити і ганяти, ти розумієш, що життя могло би скластись по-іншому. Що ти міг би бути господарем своєї долі. Але уже пізно. Пізно вдавати, що ти ватажок зграї — ти лише старий вовк, котрого скоро загризе молодняк.

— Остін, послухай мене. Нам треба вижити. А ти, мені здається, розм’як.

— Не знаю, як тобі про це сказати, Раґнар… У мене тут невелика дірка у животі. Біль такий, що я трохи забуваю деякі речі, — криво посміхнувся бандит.

— Джо? Джо?!

— Що? — сіпнувся нарешті водій. — Я не чую на це вухо! Що ти хочеш?

— Нам треба до лікаря.

— Добре. Це три квартали звідси.

— Погнали!

Що далі? Який план? Я все більше розумів, що тепер вся відповідальність на мені. Остін важко поранений і навряд чи виживе. Джо? Я зиркнув на цього величезного бійцівського пса. Цей ще протримається. Тікати йому нікуди. Окей, окей… Мальдіні. Потрібно зв’язатись із цим смертником.

Через кілька поворотів вулиці ми опинились у глухому провулку. Я вийшов, оббіг автомобіль і взявся за нашого ватажка. Остін застогнав від болю, але пошкандибав до дверей. Бах-бах — це Джо «лагідно» постукав у двері.

Відчинилось віконечко і на нас глянули чиїсь божевільні очі.

— Г’ю, відкривай. У нас поранений.

— Джо! Раґнар!

Очі схвильовано забігали, але замок клацнув і на порозі перед нами постав сивий розпатланий чоловік. Він силувано посміхався:

— Заходьте!

Ми занурились всередину. Це була підпільна операційна. Кілька тісних приміщень, наповнені сигаретним димом і запахами медикаментів. Скільки бандитів тут випустило дух? Безліч. Можна всі стіни завісити фотографіями.

— Ведіть його у операційну, а я йду руки помию, — скомандував доктор писклявим голосом.

Ми потягнули Остіна за собою, а Г’ю зник десь у бічній кімнатці.

— Ох, бля, як хріново пацани… Як же це хріново бути простріленим, — пожалівся наш ватажок опинившись на операційному столі.

— Розумію тебе, старий. Тримайся, — промовив я до нього і повернувся до здорового вуха Джо. — Нам треба зв’язатись із Мальдіні.

— То подзвони йому. У мене нема телефона, — зітнув плечима Дробовик.

— У мене також! Чорт, Остін, набери Мальдіні.

Тремтячою рукою Остін дістав свій телефон і почав щось клацати. Через мить він простягнув мені слухавку.

— Раґнар, тепер ти тут головний, — в’яло посміхнувся він.

— Добре, — буркнув я і взяв телефон.

Лунали довгі гудки. Важко дихав наш ватажок. Десь за стіною лилась вода у крані. Ніхто не відповідав.

— Алло?

— Алло, це Раґнар… із Міранди. Людина Остіна…

Я відійшов кілька кроків від мужиків (скільки дозволяло мініатюрне підвальне приміщення).

— Що тобі треба? — відповів мені грубий голос.

— Я можу поговорити із Мальдіні?

— Ні.

— Якого хера?… Міранду розтрощили. Приїхали люди Драка і все змішали…

— Ти один вижив? — перебив мене співрозмовник.

— Ні. Ще Джо і Остін. Остін сильно поранений.

— Ми також чекаємо Драка, — промовив голос, і я відчув безмежну приреченість у цих словах.

— Будуть переговори?

— Не думаю… Ми всі тут, як в окопі. Озброєні до зубів.

— Мальдіні з вами?

— Так. Він готовий прийняти свою долю. І ми з ним.

Запала пауза. Я зиркнув на Джо і Остіна — ті про щось шепотіли між собою.

— Раґнар? — промовив голос.