Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Еге, красні жупани на всьому війську, та не знати, чи красна сила у війська?

— Ось я вам! — гукав згори дебелий полковник, — усіх пов’яжу! Віддавайте, хлопи, рушниці та коней. Бачили, як пов’язав я ваших? Повиводьте їм на вал запорожців!

І вивели на вал поскручуваних мотузками запорожців. Спереду був курінний отаман Хліб, без шаровар і верхньої одежі — так, як забрали його п’яно-го. Похилив голову отаман, стидаючись срамоти своєї перед своїми ж таки козаками і того, що попався в неволю, як пес сонний. І за одну ніч посивіла міцна голова його.

— Не журись, Хлібе! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.

— Не журись, друзяко! - обізвався курінний отаман Бородатий. — Нема гріха в тому, що схопили тебе голого. Лихо з кожним може статися; а от ганьба їм, що віддали тебе на наругу, не вкривши як слід срамоти твоєї.

— Знати, що ви сміливе військо на сонних людей! — казав, на вал поглядаючи, Голокопитенко.

— Ось начувайтеся, повідрізуємо вам чуби! — гукали їм згори.

— От хотів би я бачити, як вони нам чуби повідрізують! — казав Попович, обернувшись на коні перед ними, а тоді, глянувши на своїх, додав: — Ну, що ж, може, й правду ляхи кажуть: як виведе їх усіх отой черевань, їм усім буде добрий захисток.

— А чого ж то їм усім буде добрий захисток? - мовили козаки, знаючи, що Попович, певна річ, уже мав щось сказати.

— А того, що поза' ним усе військо сховається, і вже дідька лисого достанеш кого-небудь списом з-поза його черева!

Сміялися всі козаки. І довго ще багато хто з них похитували головами, приказуючи: — Ну й Попович! Вже кому скрутить слово, так тільки ну... — Та так і не сказали козаки, що воно за «ну».

— Назад, одходьте мерщій від стін! — гукнув кошовий. Бо ляхи, здавалося, не знесли в’їдливого слова, і полковник махнув рукою.

Тільки що відступили козаки, як ударили з валу картеччю. На валу заметушилися, з’явився сам сивий воєвода на коні. Брама розчинилася, і виступило військо. Попереду виїхали рівним строєм комонним розшиті гусари. За ними кольчужне військо, тоді латники зі списами, тоді всі в мідних шоломах, тоді нарізно кращі шляхтичі, кожне по-особливому вбране. Воліли горді шляхтичі не змішуватися в ряди з іншими, а котрий не має команди, той рушав один зі своїми слугами. Тоді знову ряди, і за ними виїхав хорунжий; за ним знову ряди, і виїхав дебелий полковник; а вже позаду всього війська останнім виїхав маленький полковник.

— Не давайте їм! не давайте їм шикуватися і ставати в ряди! — гукав кошовий. — Разом напирайте на них усі курені! Кидайте всі інші ворота! Титарів-ський курінь, нападай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого! Напирайте ззаду, Кукубенко й Паливода! Не давайте, не давайте шикуватись, різніть їх!

І вдарили козаки з усіх боків, збили й змішали ляхів і самі змішалися. Не дали навіть стрільби почати; пішла справа на мечі та на списи. Всі збилися докупи, і кожному була нагода себе показати. Демид Попович трьох заколов, а двох значних шляхтичів збив з коней, кажучи: «Оце добрі коні! Таких коней давно я хотів дістати!» І вигнав коней далеко в поле, гукаючи тим козакам перейняти їх. Тоді знов удерся до гурту, знову насів на збитих з коней шляхтичів; одного вбив, а другого піймав арканом за шию, зачепив до сідла і поволік по всьому полю, шаблю знявши з дорогим руків’ям і відв’язавши від пояса цілий гаман з червінцями. Кобіта, добрий козак і ще молодий, зчепився теж з одним з найсміливіших у польському війську, і довго билися вони. Зійшлися вже у рукопашній. Подужав був уже козак і, зборов-ши, вдарив гострим турецьким ножем у груди; та не встерігся сам: стукнула його в скроню гаряча куля. Звалив його найзнатніший із панів, прегарний і давнього князівського роду лицар. Як струнка тополя, ганяв він на буланому своєму коні. І багато показав боярської богатирської відваги: двох запорожців надвоє розрубав; Федора Коржа, козака доброго, перекинув разом з конем, вистрелив в коня і козака дістав з-поза коня списом; багатьом позносив голови і руки та й звалив козака Кобіту, загнавши йому кулю в скроню.

— От з ким спробувати б сили! — закричав неза-майківський курінний отаман Кукубенко. Припустивши коня, налетів на того ззаду і так гукнув, що поздригалися всі поблизу від несамовитого крику. Хотів був обернути свого коня лях і стати до нього лицем, та не дався кінь: наляканий страшним криком, метнувся вбік, і дістав його мушкетною кулею Кукубенко. Увігналася межи плечі йому гаряча куля, і звалився він з коня. Але й тут не піддався лях, усе ще силився завдати ворогові удару, та ослабла й упала разом з шаблею рука. А Кукубенко, взявши в обидві руки важкий палаш, загнав його в самі побілілі вуста, вибив палаш два білі зуби, розсік надвоє язика, розбив горловий хребець і зайшов глибоко в землю. Так і пришив він його там навіки до сирої землі. Ключем ринула вгору червона, як та калина над водою, благородна шляхетська кров та й зачервонила весь золотом вишитий жовтий його кунтуш. А Кукубенко вже й кинув його і вдерся зі своїми не-замайківцями до іншого гурту.

— Ех, узяв та й покинув без діла таке дороге вбрання! — сказав уманський курінний Бородатий, від’їхавши від своїх до місця, де лежав Кукубенковою рукою вбитий шляхтич. — Семеро шляхтичів убив я своею рукою, а такого вбрання ні на кому не бачив.

І поласився на здобич Бородатий: нагнувся, щоб зняти з нього дорогу зброю, добув уже турецького ножа в оздобі з самоцвітів, відв’язав від пояса гаман з червінцями, зняв з грудей сумку з тонкою хусткою, дорогим сріблом і дівочим кучериком, що свято беріг на спомин. Та й незчувся Бородатий, як налетів на нього ззаду червонопикий хорунжий, що вже раз був ним вибитий із сідла і дістав від нього доброго