Бог Дрібниць - Арундаті Рой
Він ткнувся головою собі у підігнуті коліна.
І зіпсував свій зачіс.
Від заплямленої жабами дороги просочувався вгору шум далекого ще потяга. Листя ямсу обабіч колії закивало, виявляючи одностайну згоду: так-так-так-так-так.
Лисі прочани у «Біні-моль» завели черговий бгаджан.
— От уже ті індуси, — побожно закотила очі Крихітка-кочамма. — Для них просто не існує нічого приватного.
— А ще вони рогаті й лускаті, — підколов її Чако. — І діти їхні з яєць вилуплюються, я сам чув.
У Рахелі на чолі були два ледь помітні горбики, й Еста сказав, що якраз звідти в неї роги і виростуть. Принаймні один, бо вона ж наполовину індуска. Рахель не зметикувала вчасно, що у відповідь можна було поцікавитися і його рогами. Адже хоч ким була вона, тим самим неминуче був і він.
Потяг прогримотів мимо, тягнучи за собою стовп густого чорного диму. Всього у ньому було тридцять два вагони, й у дверних отворах купчилося повно молодиків з шоломистими стрижками; їхали вони на край світу подивитися, що трапляється з людьми, які з того краю падають. Ті, що занадто вихилялися, падали й самі. Валилися у вируючу темряву, де їхні зачіски виверталися навиворіт.
Промчав той потяг так швидко, що було геть невтямки, чому ж усі так довго на нього чекали. Листя ямсу знай кивало й кивало ще довго після того, як він зник з очей; воно в усьому цілковито з ним погоджувалося і ні в чому не мало жоднісіньких сумнівів.
Ажурне, ледь помітне покривало вугільного пилу зійшло згори брудним благословенням та м’яко вкрило машини.
Чако завів двигун «плімута». Крихітка-кочамма тим часом спробувала піднести їм дух. І заспівала:
Сумуємо ми ввечері, коли час спати йти.
Не хочеться, не хочеться нам друзів кидати.
На щастя, є годинник великий у кутку:
Пташина визирає і каже нам…
Вона зиркнула на Есту з Рахеллю, сподіваючись, що ті підхоплять: «Ку-ку!».
Та вони промовчали.
Від швидкої їзди в авто влетів вітерець. Повз вікна миготіли зелені дерева і телеграфні стовпи. Нерухомі птахи на гойдливих дротах пропливали мимо, наче ще нічий багаж на конвеєрі в аеропорту.
У небі висіло велетенське бліде кружало денного місяця, яке мандрувало туди ж, куди й вони. Було просто неосяжне, ніби черево любителя пива.
3
Великий Лалтайн, мала Момбатті
Бруд узяв Аєменемський Дім в облогу, ніби середньовічне військо — ворожий замок. Він не проминув жодної щілини і поприставав навіть до шиб.
У чайничках дзижчали комарі. В порожніх вазах лежали мертві комахи.
Підлога була липка. Колись білі стіни посіріли: десь більше, десь менше. Латунні дверні завіси і ручки потьмяніли, зробилися масні на дотик. У тих розетках, якими користувалися рідше, в отвори набилося сміття. Жарівки так само вкрилися якоюсь масною плівкою. Виблискували в домі тільки гігантські таргани, які знай снували туди й сюди, ніби хлопчаки на побігеньках довкола знімального майданчика.
Крихітка-кочамма не помічала всього цього вже давно. Кочу-Марія помічала все, але не переймалася.
У щілинах наполовину зогнилої оббивки шезлонга, на якому полюбляла випростати спину Крихітка-кочамма, було повно розчавленої арахісової шкаралупи.
Один із неусвідомлених проявів накинутої телебаченням демократії полягав у тому, що пані зі служницею навпомацки, не відриваючи погляду від екрана, тягнулися до однієї миски з горішками. Кочу-Марія собі до рота їх кидала, Крихітка-кочамма — добропорядно клала.
У програмі «Найкраще з Донаг’ю» глядачам у студії показували сюжет, де чорношкірий вуличний музикант співав на станції метро «Десь над веселкою». Співав так щиро, наче й справді вірив у те, що співає. Крихітка-кочамма йому підспівувала, і через арахісову мішанку в роті її зазвичай тонкий, тремтячий голос аж загус. Слова пригадувалися мовби самі по собі, і вона усміхалася. Кочу-Марія зиркнула на господиню так, ніби та зовсім уже з’їхала з глузду, й загребла собі горіхів більше, ніж годилося б. Коли співак брав високу ноту (на «де» і «десь»), то закидав голову, і тоді його борознисте рожеве піднебіння заполонювало цілий телеекран. Його обірвані лахи личили б і якійсь рок-зірці, але прогалини між зубами та хворобливо блідий колір шкіри красномовно свідчили про життя, сповнене знегод і відчаю. Щоразу, коли над’їжджав потяг, — а це траплялося частенько, — спів доводилося переривати.
Потім у студії спалахнуло світло, і глядачі побачили поряд з Донаг’ю того ж таки чоловіка, який заздалегідь умовленої миті підхопив пісню точнісінько у тому самому місці, де його перервав був потяг, з тонким розрахунком забезпечивши зворушливу перемогу Пісні над Підземкою.
Наступного разу співака перервав посеред пісні Філ Донаг’ю, який обійняв його за плечі і мовив: «Дякую. Дуже вам дякую».
Звісно, коли тебе перериває сам Філ Донаг’ю, а не гуркіт потяга, то це вже зовсім інша річ. Тоді це — приємність. Ба навіть честь. Глядачі плескали у долоні і, схоже, співчували.
Співак аж сяяв від щастя (потрапити у прайм-тайм — це вам не абищо), і навіть його знедоленість на кілька хвилин відійшла на задній план. То завжди була його мрія — заспівати на шоу Донаг’ю, сказав він, не усвідомлюючи, що й тут щойно нарвався на пограбування.
Мрії бувають великі і маленькі. «Великий Лалтайн-сагіб, мала Момбатті», — незмінно, рік за роком, говорив про мрії старий біхарський кулі[26],
