Бог Дрібниць - Арундаті Рой

У дівчат вони завжди на стегнах, казала Амму.

Рахель дивилася на Есту з цікавістю: так мати дивиться на своє мокре дитя. Сестра — на брата. Жінка — на чоловіка. Близнючка — на близнюка.

Усі ці пробні камені вона застосовувала одночасно.

Перед нею стояв оголений незнайомець, з яким їй випало зустрітися суто випадково. А ще — той, кого вона знала ще перед початком Життя. Той, хто колись провів її (вплав) чудовою материнською піхвою.

Обидва ці твердження були нестерпні у своїй полярності. У своїй непримиримій віддаленості й розмежованості.

На кінчику мочки Естиного вуха висіла крапля дощової води. Густа, срібна на світлі, схожа на важку кульку ртуті. Рахель потягнулася до тієї краплі. Торкнулася. Забрала геть.

Еста на неї навіть не глянув. Він поринув у свій спокій іще глибше. Так, наче його тіло мало здатність втягувати свої чуття (такі вузлуваті, яйцеподібні) всередину, подалі від поверхні шкіри, у якесь глибше, а тому недосяжніше сховище.

Тиша підібрала спідниці і, немов жінка-павук, сковзнула слизькою стіною ванної догори.

Еста поклав свій мокрий одяг у відро і заходився прати його бруском крихкого яскраво-синього мила.

4

Кіно «Абгілаш»

Кіно «Абгілаш» рекламували як перший у Кералі широкоекранний кінотеатр (70-міліметрова плівка, система «сінемаскоп»). Щоб наголосити на цьому, фасад будівлі спорудили з цементу у вигляді вигнутого широкоформатного екрана. Вгорі (цементні знову ж таки літери, неонове освітлення) був напис «Кіно “Абгілаш”» англійською і малаяльською. Туалети в кінотеатрі називалися «Його» і «Її». «Її» — для Амму, Рахелі та Крихітки-кочамми. «Його» — для самотнього Ести, бо Чако пішов до готелю «Морська королева» перевірити попереднє замовлення номерів.

— Впораєшся? — стурбовано спитала Амму.

Еста кивнув.

Через червоні пластмасові двері, які повільно зачинялися самі по собі, Рахель услід за Амму і Крихіткою-кочаммою ввійшла до «Її». На порозі вона обернулася помахати Есті Самотньому: той стояв у своїх гостроносих бежевих штиблетах (і з гребінцем в руці) посеред олійно-лискучої мармурової підлоги. В тому засміченому мармуровому вестибюлі з одинокими, недремними дзеркалами Еста зачекав, аж сестра зникне за червоними дверима, а тоді повернувся і побрів у «Його».

Тим часом у «Її» Амму сказала Рахелі, що пісяти треба, не торкаючись до унітаза. В громадських туалетах унітази завжди брудні, додала вона. Як гроші. Ніколи не знати, хто на них сидів. Прокажені. М’ясники. Автомеханіки. (Гній. Кров. Мастило.)

Коли Кочу-Марія якось узяла Рахель з собою до м’ясної крамниці, тій упало в око, що до зеленої п’ятирупієвої банкноти, яку їм дали на решту, прилип крихітний шматочок червоного м’яса. Кочу-Марія сколупала його нігтем великого пальця. У тому місці залишилася червона плямка. Кухарка сховала гроші собі у ліфчик. Криваві гроші з м’ясним запахом.

Рахель була ще замала, щоб самостійно попісяти, не торкаючись до унітаза, тож Амму з Крихіткою-кочаммою просунули руки їй під коліна, обхопили за спину і підняли. Ступні у сандалях «Бата» клишаво кивнули одна одній. Високо у повітрі зі спущеними трусиками. Якусь мить не відбувалося нічого, й Рахель зиркнула вгору, на маму і двоюрідну бабусю, з пустотливими знаками запитання в очах: і що тепер?

— Ну, поїхали, — сказала Амму. — Пссс-с-с…

Пссс-с-с — звуки пісь-пісь. Ммм-м-м — «Звуки муу-узики».

Рахель захихотіла. Потім захихотіла Амму. Потім — Крихітка-кочамма. Коли цюркнув струмочок, вони трохи скоригували її положення у повітрі. Рахель і бровою не повела. Зробила свою справу, й Амму подала їй туалетний папір.

— Хто зараз, ти чи я? — спитала в Амму Крихітка-кочамма.

— Без різниці, — відповіла Амму. — Йди ти.

Рахель взяла у Крихітки-кочамми торбинку, а та піднесла догори зім’ятий поділ свого сарі. То була нагода порозглядати неосяжні ноги двоюрідної бабусі. (Через кілька років, коли на уроці історії у школі читали вголос: «Імператор Бабур мав шкіру кольору стиглої пшениці і стовпоподібні ноги», — у неї перед очима яскравим спалахом промайнула ця сцена. Крихітка-кочамма зависла над громадським унітазом, наче велика птаха. Обтягнуті напівпрозорою шкірою гомілки вкривало горбкувате плетиво синіх вен. Товсті коліна з ямками. Волосаті. Бідолашні крихітні ступні, і як тільки вони носили такий тягар!) Крихітка-кочамма чекала лише якусь частку секунди. Випнута вперед голова. Дурненька посмішка. Груди звисають ген донизу. Дині в пазусі. Зад угору й назад. Коли почулося дзюркотіння і булькотіння, вона прислухалася до цих звуків очима. Гірською ущелиною заклекотів жовтий потік.

Рахелі все це подобалося. Що вона тримає торбинку. Що вони пісяють отак одна перед одною. Як подруги. Тоді вона ані гадки не мала, яким цінним було насправді те відчуття. Як подруги. Вони більше ніколи не будуть разом так, як у ті хвилини. Амму, Крихітка-кочамма і вона.

Коли Крихітка-кочамма впоралася, Рахель глянула на свій годинник.

— Довго ж ти, Крихітко-кочаммо, — сказала вона. — Вже за десять друга.

Дреті-ґреті-зреті (подумала Рахель),

Три панни у клозеті,

Перша й друга жвава,

Третя трохи млява.

А далі уявила собі, що Млява — то чиєсь ім’я. Млява-кур’єн. Млява-кутті. Млява-моль. Млява-кочамма.

Млява-кутті. Прудкий Верґезе. І Кур’якозе. Три брати — волосся в лупі.

Амму зробила своє пошепки. На бік унітаза, тому зовсім не чутно. Батькова твердість у її очах зникла, і тепер то знову були очі Амму. Від усмішки в неї з’явилися глибокі ямки на щоках, і вона нібито вже й не сердилася. Через Велюту чи через ту бульбашку зі слини.

То був добрий знак.

Тим часом у «Його» Еста Самотній мав будь-що по-пісяти на нафталінові кульки і недопалки цигарок у пісуарі. Попісяти в унітаз було б поразкою. Він потребував підвищення, тож роззирнувся навколо і в одному з кутів «Його» таки побачив те, що шукав. Брудну мітлу і сплющену пластикову пляшку, до половини наповнену білою як молоко рідиною (фенілом), де плавали якісь чорні штучки. А ще кульгаву швабру і дві ржаві бляшанки ні з чим. То могла бути й продукція «Райських маринадів». Шматки ананаса в сиропі. Або скибочки. Скибочки ананаса. Еста Самотній одразу збагнув, що завдяки бабусиним бляшанкам його честь порятовано, і