Бог Дрібниць - Арундаті Рой
Окрім столярства, Велюта вмів підступитися і до всілякої машинерії. Маммачі з непробивною логікою доторканних частенько заявляла: якби він не був з параванів, то й інженером міг би стати. Адже лагодив радіоприймачі, годинники і водяні насоси, а також підтримував у робочому стані водогін та всі електроприлади в домі.
Коли Маммачі вирішила загородити задню веранду, саме Велюта придумав, виготовив і встановив розсувні двері зі складними стулками, якими потім поголовно захоплювався весь Аєменем.
У машинах, які працювали на фабриці, Велюта тямив більше, ніж будь-хто інший.
Коли Чако звільнився зі своєї роботи в Мадрасі і приїхав до Аєменема з закупорювальною машиною фірми «Бгарат», саме Велюта зібрав і запустив ту машину. Велюта ж опікувався новою консервувальною машиною і автоматом для нарізки ананасів. Велюта змащував водяний насос і невеликий дизельний генератор. Зручні для миття, вкриті алюмінієвими листами поверхні для нарізання й низькі печі, де варили фрукти, також зробив Велюта.
Втім, Велютин батько, Велья Паапен, був параваном старосвітським. Адже застав іще часи, коли таким, як він, доводилося задкувати перед тими, хто належав до вищих каст, і його вдячність Маммачі та її сім’ї за все, що ті для нього зробили, була широка й глибока, наче повноводна ріка. Коли трапилася та лиха пригода з осколком граніту, Маммачі знайшла йому скляне око і сама за нього заплатила. Свого боргу він ще не відпрацював; знав, що ніхто на це не сподівався, та й не під силу йому це зробити, а проте почувався так, наче те око чуже. Вдячність розтягувала в улесливу посмішку його вуста і гнула спину.
За свого молодшого сина Велья Паапен боявся, хоч і не міг сказати напевне, що саме його лякає. То були не якісь Велютині слова. І не вчинки. Річ була не в тім, що казав Велюта, а в тім, як він це казав. Не в його вчинках, а в тім, як він їх здійснював.
Можливо, йшлося власне про брак вагання. Про невиправдану впевненість. Це виявлялося у тому, як Велюта ходив. І як тримав голову. У тому, як спокійно пропонував щось, навіть коли ніхто не питав його думки. І як спокійно міг знехтувати чужу пропозицію без жодного натяку на неповагу.
У будь-кого з доторканних ці риси були б цілковито прийнятні, ба навіть бажані, проте Велья Паапен боявся, що у паравана їх можуть сприйняти (і таки сприймуть, неодмінно сприймуть) за зухвалість.
Він пробував застерегти Велюту. Та оскільки сам не міг до пуття пояснити причини свого занепокоєння, той витлумачив його плутані перестороги хибно. Мав враження, наче батько дорікає йому за те коротке навчання і навіть за вроджений хист. Тож добрі наміри Вельї Паапена вже невдовзі звелися до постійних причіпок та докорів, а стосунки з сином псувалися просто на очах. Викликаючи неабияке сум’яття у матері, Велюта бував дома дедалі менше. Працював допізна. Ловив у ріці рибу і смажив її собі на вогнищі. Спав там-таки на березі ріки, просто неба.
А потім якось просто взяв і зник. Чотири роки ніхто й гадки не мав, де Велюта. Поширилася чутка, наче він працює у Трівандрамі, де саме зводили будівлю департаменту соціального захисту та житлового будівництва. Згодом неминуче пішов поговір, що він подався до наксалітів. Що потрапив до в’язниці. Хтось твердив, що бачив його у Квілоні.
Коли мати Велюти, Челла, померла від туберкульозу, повідомити йому про це не було жодної змоги. Ще за якийсь час його старший брат, Куттаппен, упав з кокосової пальми і пошкодив собі хребет. Паралізований Куттаппен не міг більше працювати. Велюта про цей випадок дізнався аж через рік.
Минуло вже п’ять місяців, відколи він повернувся до Аєменема. І за цей час ані словом не обмовився, де був і що робив.
Маммачі знову взяла його працювати на фабрику столяром, а ще довірила йому технічне обслуговування всього обладнання. Це викликало ремство з боку інших, доторканних працівників, бо вони вважали, що паравану бути столяром не годиться. Не кажучи вже про те, що блудних параванів аж ніяк не годиться знову брати на роботу.
Щоб утихомирити невдоволених (а також враховуючи й те, що все одно Велюту ніхто інший столяром не взяв би), Маммачі платила йому менше, ніж отримував би столяр з доторканних, але більше, ніж запропонувала б будь-кому іншому з параванів. У дім, однак, не запрошувала (хіба що там треба було щось полагодити чи встановити). Він має бути вдячний уже за те, вважала вона, що його взагалі допускають у приміщення фабрики і дозволяють торкатися речей, яких торкаються доторканні. Як для паравана, це — великий крок уперед, казала Маммачі.
За роки, проведені поза домом, Велюта зовсім не змінився, був такий самий вправний і впевнений у собі. Тепер Велья Паапен боявся за нього ще сильніше. Проте цього разу тримав уже язика за зубами і не казав нічого.
Аж доки страх таки не взяв над ним гору. Доки він не побачив, як ніч за ніччю ріку перетинає невеликий човен. Доки не побачив, як удосвіта той човен повертається назад. Доки не побачив, чого торкнувся його недоторканний син. І не просто торкнувся.
А ввійшов.
І полюбив.
Тож коли Велью Паапена здолав страх, він подався до Маммачі. Заставленим оком дивився прямо перед собою, а своїм плакав. Одна щока блищала від сліз. Друга була суха. Головою він знай вертів з боку в бік, поки Маммачі не наказала йому припинити. Ціле його тіло тремтіло, немов у хворого на малярію. Наказати Маммачі наказала, але що з того — страху так легко не накажеш. Надто якщо це страх паравана. Велья Паапен розповів Маммачі про все, що бачив. Він благав у Бога прощення за те, що породив таку потвору. Казав, що піде й уб’є сина своїми руками. Візьме і знищить те, що сам сотворив.
На шум із сусідньої кімнати прийшла Крихітка-кочамма. Дізнавшись, у чому річ, вона відразу розгледіла попереду Горе й Клопоти і потай, у глибині душі, сповнилася страшенною зловтіхою.
І тоді (поміж усім іншим) сказала: «А запах… як же вона
