Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Ні.

— Послухайся моєї поради. Знайди собі таку.— Генрі знову надів окуляри. Вони звично сіли на те саме місце.— Ніколи не прикрашай дійсності.— Він знов говорив голосно.— А знаєш, що в мене ще є? Дружина, яка мене зневажає.

— Хенку, що ти таке кажеш? — На фотографії Медж не схожа була на людину, здатну когось зневажати, а за ті кілька разів, що я її бачив, вона видалася мені лагідною жінкою з рівним характером, яка тільки й дбає про добробут свого чоловіка.

— Ти не віриш мені, брате? Але ж ти нічого не знаєш. А я знаю. Вона мене зневажає. І знаєш, чому вона мене зневажає? Тому що за її високими американськими стандартами я — невдаха. Вона не має нової сукні, коли їх дістають її приятельки. Я не можу найняти психіатра для старшої дочки і віддати її в приватну школу, а та боїться, що її коли-небудь згвалтують в перерві між сніданком і уроком фізкультури. Наш будинок уже десять років не ремонтувався. Ми ніяк не можемо розрахуватися за телевізор. Нашій машині уже шість років. І я не зумів стати партнером у фірмі, де працюю. Я тільки рахую чужі гроші. Знаєш, яке заняття найгірше в світі? Рахувати чужі гроші. Я...

— Досить, Хенку, будь ласка.— Я не міг більше зносити цієї зливи ненависті до самого себе за обіднім столом, хоча ніхто, крім мене, цього не чув.

— Ні, дозволь мені договорити,— уперся Генрі.— У мене погані зуби, вона каже, що від них смердить, тому що я не ходжу до зубного лікаря. А я не можу піти до лікаря, бо троє моїх клятих діточок ходять туди щотижня, щоб, коли вони виростуть, бути схожими на кінозірок. А ще вона зневажає мене, бо я вже п'ять років не можу з нею спати.

— Чому?

— Бо я — імпотент,— сказав Генрі з божевільною посмішкою.— У мене були всі підстави стати імпотентом, і я ним став. Пам'ятаєш, колись ти прийшов додому в суботу і побачив мене в ліжку з дівчиною. Як її звали?

— Майже тверезий, хлопчику.— Генрі захихикав, потім спохмурнів.— Не тримай мене за руки.

— Цинтія.

— Так, так, Цинтія. Вона так закричала, побачивши тебе, що я досі чую її голос. Потім вона дала мені ляпаса, бо я засміявся. Що ти подумав тоді про свого старшого брата?

— Нічого не подумав. Я не знав, чим ви там займалися.

— А тепер уже знаєш?

— Так.

— Виходить, я не був тоді імпотентом?

— Звідки в біса я можу де знати?

— Повір слову брата. Дуг, ти радий, що приїхав до Скрантона?

— Послухай мене, Хенку,— я схопив його за обидві руки і міцно їх стиснув.— Ти досить тверезий, щоб зрозуміти мене?

Я відпустив його. Потім дістав гаманець і відрахував десять банкнот.

— Тут тисяча доларів, Хенку,— сказав я. Перехилившись через стіл, я запхнув їх у внутрішню кишеню братового піджака.— Не забудь, куди я їх поклав.

Генрі голосно видихнув повітря. Поліз у кишеню, дістав гроші, розправив їх на столі.

— Чужі гроші,— проказав він. І досить тверезо.

Я ствердно кивнув.

— Там, де я їх узяв, є ще. Завтра я їду. За кордон. Я не скажу тобі куди, але час від часу ти будеш дещо одержувати від мене, а якщо тобі потрібно буде більше, матимеш більше. Ти мене зрозумів?

Генрі повільно згорнув гроші і поклав їх у свій гаманець. По його щоках з-під окулярів повільно котилися сльози.

— Заради бога, Хенку, не плач,— заблагав я.

— Ти вскочив у халепу?

— Можливо,— відповів я.— У будь-якому випадку, мені весь час треба їздити. Якщо хтось колись прийде до тебе й запитає, де я, ти нічого не знаєш. Зрозумів?

— Зрозумів,— Генрі кивнув.— Дуг, дозволь поставити тобі одне запитання.— Зараз він уже був тверезий, гроші зробили свою справу.— А чи варто займатися тим, чим ти оце займаєшся?

— Я ще не знаю. Сповіщу тебе, коли дізнаюсь. А тепер, мабуть, вип'ємо кави?

— Не хочу я ніякої кави. Мені може приготувати каву в моєму щасливому домі моя щаслива дружина.

Ми встали, і я допоміг Генрі надягти пальто. Розплатившись, ми вийшли. Генрі пішов уперед, згорблена підстаркувата людина. Потім на хвилину зупинився, поки я намагався відчинити двері.

— Знаєш,— обернувся він до мене,— що сказав мені батько перед самою смертю? Він сказав, що з усіх синів любить тебе найбільше. Сказав, що ти найчистіший.— У його голосі звучали майже дитячі ревнощі.— Чому це людині на смертному одрі забаглося сказати таке своєму старшому синові? — Він знову пішов, а я розчинив перед ним двері, подумавши, що завжди мені доводиться відчиняти двері.

Надворі було холодно, дув пронизливий нічний вітер. Генрі злегка здригнувся, щільніше застебнув пальто.

— Чудовий старий Скрантон, де я живу і помру,— буркнув він.

Я міцно обійняв його, поцілував у щоку і відчув, що вона волога від сліз. Потім посадив його в таксі. Але перш ніж машина рушила, Генрі торкнув водія за плече, щоб той ще не їхав, і прочинив віконце.

— Слухай, Дуг,— визирнув він з машини,— я весь вечір відчував, ніби в чомусь ти дуже змінився, і ніяк не міг збагнути, що ж сталося. Але тепер я зрозумів: ти більше не заїкаєшся.

— Так.

— Як це трапилось?

— Я лікувався у логопеда.— Таке пояснення було не гірше за інші.

— То це ж прекрасно, чудово. Ти щаслива людина.

— Авжеж,— погодився я,— я щаслива людина. Бажаю тобі добре виспатись, Хенку.

Він зачинив віконце, і машина рушила. Я стежив за червоними цятками її стопсигналів, поки вона їхала по вулиці. Потім таксі зникло за рогом, забравши від мене брата, про якого мати казала, що з усіх її дітей він єдиний народжений бути щасливим і багатим.

Я глибоко вдихнув холодного нічного повітря і, затремтівши від холоду, згадав тепле ліжко у Вашінгтоні. Потім пішов у готель, піднявся ліфтом у свій номер і кілька годин підряд дивився телевізор. Там рекламували багато таких речей, яких мені ніколи не спало б на думку купляти.

Я погано спав тієї ночі, мені снилися жінки й похорони.

Несподіваний телефонний дзвінок поклав бажаний кінець тим маренням. Я поглянув на