Дарксіті - Остап Соколюк

Якусь мить ми дивились одне на одного і мовчали. Потім я дістав із кишені пачку купюр і відрахував їй місячну зарплату.

— Ось твої чайові. Не знаю, як твій син, а я уже задоволений тобою. І… можливо, я уже не скоро зайду. Тому залишу тобі невеликий аванс. Про всяк випадок.

Я підвівся із-за столику. Вечеря дійсно була чудова. Моя улюблена. Я звик до неї, як всі ми звикаємо до певних щоденних ритуалів. Без них ми уже не ми. А штрудель став прекрасним доповненням до мого меню. Мабуть, тепер буду їсти його завжди. Поки не уб’ють.

— Мої співчуття, Ракель. Купи собі щось вдягнутись — одяг міняє нас.

Вона ошалілими, мокрими очима дивиться то на мене, то на суму грошей і белькоче:

— Дякую… Дякую…

— Забий.

Виходжу із кафе і прямую до бару «Міранда Шут». Ситий, навіть задоволений. Занадто багато дивних знаків сьогодні, правда ж?

Наблизившись до входу, завмираю. Дістаю свій магнум і обережно причиняю двері. На перший погляд все гаразд: бармен на своєму робочому місці, витирає бокали. Декілька знайомих мені відвідувачів за столиками. Ось у кутку Остін і Джордан. Видихаю і заходжу.

— Що чути? — питаю, сідаючи до пацанів.

— Мальдіні не виходить на зв'язок, — відповідає мені Остін.

Обоє бандитів похмурі, як грозове небо.

— Мене намагались убити, — киваю.

— Хто? Де?

— Люди Драка. Їхали за моїм таксі на джипі. Три йолопа. Я покінчив із ними.

Джордан вражено присвиснув:

— Раґнар, поки ти з нами — чого нам боятись?

— Да, розкажеш це Драку особисто. То який у нас план? Тікаємо? Бос же нас злив!

— Шеф спочатку сказав чекати. А потім перестав виходити на зв'язок, — пояснив Остін.

— Ну так — може уже лежить десь у канаві, довбаний італієць, — розізлився я. — А де Рікі?

Ми переглянулись.

— Хз. Він також знає про Драка. Може, уже втік куди… — говорить Джо, але я його перебиваю.

— Де, сука, Рікі?!

У цю мить двері бару розчинились і всередину зайшла свинцева смерть.

«Скажу вам одну таємницю — не всі ми помремо. Але всі змінимось…»

Він повернувся. Цього разу світло не вимикали. Ці вусика не сплутати ні з чим. Рейхсканцлер Адольф Гітлер. Великий на трибуні, але маленький у ліжку…

— Чому ти приходиш сюди? — питаю я його після швидкого сексу.

— Ну, це ж очевидно, моя прекрасна. Чоловік приходить до жінки, щоб задовольнити свою сексуальну потребу.

Він старається бути зі мною ніжним? Це виглядає кумедно.

— Логічно. У тебе нема іншої жінки?

— Ні, звичайно.

Бреше. Я підвелась і сіла, спершись на подушку. Десь за стіною фальшиво стогнала котрась із моїх колег по роботі. Я ліниво окинула поглядом свого клієнта. Розмова не клеїлась. Але він не спішив іти геть.

— Адольф, ти ще чогось хочеш?

— Звідки ти родом?

— Що? — спантеличено витріщилась я на нього.

— Звідки ти?

— Із місця, де завжди панує літо. Там люди постійно посміхаються і навіть якщо сплять під відкритим небом — це їх не турбує, адже надворі тепло. Там море і сонце і… прекрасний шум хвиль. А кожного вечора біля багаття ми розповідаємо одне одному страшні історії.

Сподіваюсь мій тон був не надто іронічним, щоб клієнт зрозумів, яке це лайно собаче, а не правда?

— Це чудово. Тобі пощастило, — спокійно відповідає він. — А я виріс у маленькому містечку у Австрії. Життя наше було нелегким, як і у всіх людей довкола… Я хотів стати художником, а мій батько хотів, щоб я став чиновником. Пам’ятаю, як він розлютився, коли я йому вперше сказав про свої наміри. Але ця проблема досить скоро сама собою вирішилась — він помер, коли мені було 14 років.

— То ти став художником? — питаю із сарказмом.