Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Чутки кружляли, як собаки в тічці, й спинялися то тут, то там. «Еміль, Еміль Смітт. Чи чули ви, що він повертається додому, що заробив купу грошей і тепер допоможе батькові звести кінці з кінцями? А я все казала, що Еміль хлопець хоч куди й завжди такий був, хоч і стільки літ не давав про себе чути!»

Маленьке містечко, де доми через холод і пітьму тісно туляться один до одного, нетерпляче ждало. Еміль усе не приїжджав, та люди говорили: «Скоро він буде тут».

І чутки добралися до звитяжного лицаря — маляра Єранссона з орлиним носом та гарними очима, чоловіка, що, закохавшись, майже кинув пити. Слово дійшло, як завжди, немов боягузливий пес, що дістав прочухана, але залишається вірним хазяїнові, бо більш нема кому.

— Еміль Смітт повертається додому, Єране.

— Який ще Еміль Смітт?

— Справді, ти ж його не знаєш.

— Що він за один?

— Еге, то ти таки нічогісінько не знаєш.

— Та скажи-но нарешті, трясця тобі в печінку, хто він і що він!

— Звичайно ж, охоче скажу. Колись він зустрічався з твоєю теперішньою нареченою, панною Сундстрем. Звісно, ти його не міг знати. Що ж, Смітт повертається з Америки, де він знайшов щастя, принаймні так люди кажуть. Дуже приємний хлопець, трохи запальний, зате щирий. Ти й справді не знав цього всього?

Єранссон задумався. Це його прикро зачепило, й не знати чому, адже він ані на крихту не припускає, що Євгенія може впороти якусь дурницю. Але слово лизнуло ноги, маляр стусонув його, а воно повернулося… Еміль…

Тепер уже Єранссону настала черга на безсонні ночі. Годі було спати, як ото хазяїнові, що, побоюючись злодіїв, дрімає з одним розплющеним оком насторожі. У нутрі щось ворушиться, а серце калатає та й калатає. Що з тобою, бідолашне мордоване малярське серце? Гоп-гоп, бух-бух. Чи скрипите, двері мого гніву, чи відчиняєтеся беззвучно? Підлі негідники, якби ж то вони заткнулися зі своїм вічним «Еміль» там і «Еміль» сям! Та я вже махнув рукою на всіх Емілів у світі. Еміль, отуди к чортовій матері, що за ім’я, і як це може встрілити комусь у голову отак назвати дитину в порядному містечку? А зараз я засну. Спи. Не всі ж такі, що знай швендяють та мелють дурниці, не всі ж приїжджають із Америки й, роззявляючи пащеки, виставляючи напоказ золоті зуби, хваляться своїми грошима. Таж інші теж можуть заробляти. Зрештою, чи такий уже він хвацький? Ми й не таких тут бачили, не одному хвалькові носа розквасили. А зараз я засну…

Та Єранссону не спалося. Лежав без сну, дійшло до того, що схопився з ліжка, став ходити взад-уперед по кімнаті й розбуркав товариша-квартиранта.

— Чоловіче, ти що, хворий? Лягай, до біса!

А вдень Єранссон знову був самим собою, посвистував ще більш, ніж звик, теревенив про всяку всячину й змагався у перетягуванні пальцями.

— У тебе найміцніші пальці, Єране!

— Всяких ми бачили, але таких! То як, ламатимемо руки?

— А ти й у боротьбі на руки мастак! Де ти навчився такого випаду? Це ж не тільки від самої сили залежить.

— Випад! Гадаєш, треба якогось випаду, коли в тілі такі широкі маслаки? Може, спробуємо поборотися спина до спини й лікті за лікті?

— Ну й дав ти нам духу! Але не варто, Єране, через те чванитися.

— Чванитися? Отакої! Ти звідки оце слово взяв? Хочеш сказати, що просто собі горджуся, то так і скажи! Ось маєш за це…

Бух!

Стусан.

— Ради Бога, Єране, що це на тебе найшло? Ти що, з перепою казишся?

— А тепер маєш за перепій. Будь ласка!

Бух!

Хтось мусив втрутитися.

— Підемо зараз на каву й залагодимо справу миром. Покажи, Єране, що ти щирий приятель, не будь дурним. Ми працювали разом два роки, ми ж друзі, а ти поводишся, як той недоумок!

Нарешті Єранссон заспокоївся, пішов із приятелями і прогуляв усе пообіддя. Пив, лигав, пиячив з ними, як ото маляр, коли він в ударі. То один, то другий схилявся над їдким, проданим з-під поли спиртом; відчинялися одні перед другими двері сердець; відчувалося, що ти сильний, дотепний, вродливий і розумний, як завжди. Все те, що колись постановила краща половина Єранссонового єства, впало, наче струпішілі стовпи огорожі, і сад його душі відкрився перед худобою. Пізно вночі Єранссон прийшов до Євгенії й зчинив такий гармидер, що весь дім, прокинувшись, прислухався.

— Що це таке, з ласки Божої?! — спитала вона. — Єранссоне!

— Відчини, я хочу поговорити з тобою!

— Що сталося, чоловіче?

Увійшовши, він сів на стілець і дивно глянув на Євгенію, що змерзла й натягла ковдру аж по ніс.

— Євгеніє…

— Ради Бога, скажи, в чому річ, Єране. Я страшенно налякалася.

Єранссон, якому потепліло на серці й помикитилося в голові, підсунув стілець ближче до ліжка.

— Поцілуй мене, Євгенієчко.

Задерши носик, вона примкнула повіки — і відразу ж розімкнула, як той, що задля забави йде наосліп і, спіткнувшись, раптом розкриває очі.

— Царице небесна! Чи від тебе, Єране, часом не спиртним тхне? Ти п’яний, Єранссоне!

І подивилася так суворо, що Єранссон відсунувся. Допіру за якусь хвилину він, прикро вражений, сказав так, немовби обстежив своє нутро й знайшов там багато погані.

— Еге ж, так воно і є, але не будь дурненькою й скажи мені одну річ. Тоді я одразу ж піду геть.

Євгенія була не дурненька. Мовчала