Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Такі збіги просто дивовижні. У мене достатньо емпіричного матеріалу, аби написати про це книжку. Наразі я зупинилася на невеликій кількості прикладів і надіслала результати до кількох часописів. Не думаю, що хтось це надрукує, але принаймні, може, над цим Замисляться.

У середині березня, коли я почувалася зовсім добре, то подалася на ретельніший обхід моїх володінь, тобто не зупинилася на огляді будинків, за якими пильнувала, а вирішила зробити велике коло, дійти аж до лісу, потому луками до шосе й аж до урвища.

О цій порі року світ найбридкіший. Сніг ще лежить великими білими латками, він твердий і грудкуватий, важко повірити, що це був чудовий, невинний пух, який падає на Святвечір, щоб зробити нам приємність. Зараз він схожий на лезо ножа, на поверхню металу. Важко по ньому ступати, грузнуть ноги. Якби не високі чоботи, можна поранити литки. Небо низьке, сіре, здається, до нього можна сягнути рукою з будь-якого височенького пагорба.

Йдучи, я роздумувала, що не зможу жити тут вічно, у цьому домі на Плоскогір’ї, доглядаючи інші будинки. Колись поламається Самурай, і я не зможу поїхати до міста. Дерев’яні східці спорохнявіють, сніг позриває ринви, зіпсується пічка, лопнуть труби під час якогось лютневого морозу. Та і я стаю чимраз кволіша. Моя Недуга нищить тіло, поволі, невблаганно. Болять коліна, щороку дужче, а печінка вочевидь негодяща. Я ж бо вже довго живу. Такі в мене виникли думки, доволі невеселі. Але ж колись треба серйозно про це подумати.

І тоді я вгледіла зграйку прудких Чикотнів. Це Птахи, яких ніколи не побачиш поодинці. Вони пересуваються спритно, як єдиний великий, ажурний повітряний організм. Я десь читала, що коли на них нападе якийсь Хижий птах, хоча б, один із цих знуджених Яструбів, що висить у небі, неначе дух святий, вони захищатимуться. Бо зграя вміє боротися, досить незвично й жорстоко, здатна й помститися — вона стрімко злітає в повітря і як за командою випорожнюється на переслідувача, десятки білих пташиних ляпок опиняються на його прегарних крилах, каляють їх, вони злипаються, кислота роз’їдає пера. Розлючений Яструб вимушений у цій ситуації спам’ятатися, припинити гонитву й упасти на траву. Можна померти від огиди, настільки забруднене його пір’я. Він чиститься цілісінький день, і наступного дня також. Не спить, не може заснути з такими брудними крильми. Усе йому смердить, він почувається жахливо. Він наче Миша, неначе Жаба, мов стерво. Йому не вдається усунути дзьобом затверділий послід, Птах мерзне, а на ніжну шкіру крізь злиплі пір’їни легко проникає дощова вода. Його сахаються свої, інші Яструби. Він скидається на прокаженого, зараженого жахливою хворобою. Його величавість де й поділася. Усе це йому нестерпне й трапляється, що такий Птах гине.

Тепер Чикотні, свідомі власної сили в зграї, видурнялися переді мною, роблячи в повітрі складні піруети.

Ще я спостерігала за двома Сороками, дивуючись, що вони примандрували аж на Плоскогір’я. Та я знаю, що ці Птахи розмножуються швидше за інших, і невдовзі будуть скрізь, як нині Голуби. Одна Сорока — нещастя, дві — щастя. Так казали в часи мого дитинства, але тоді Сорок було менше. Зараз їх можна побачити й більше, ніж двох. Минулого року, потому як вивелися Пташенята, восени, я бачила, як Сороки сотнями зліталися на ночівлю. Цікаво, чи вказує це на якесь неймовірне щастя?

Я дивилася на Сорок, що купалися в калюжі. Птахи позиркували на мене скоса, але певне, не боялися, бо сміливо розбризкували воду крилами й занурювали в ній голови. Спостерігаючи за їхнім радісним хлюпанням, не доводилося сумніватися, що така купіль надзвичайно приємна.

Кажуть, Сороки не можуть жити без постійних ванн. Крім того, це розумні й нахабні істоти. Усім відомо, що вони крадуть матеріал для гнізд у інших Птахів і потім тягнуть туди блискучі предмети. Чувала я й про таке, що іноді вони помилково приносять до гнізда тліючі недопалки; так Сороки стають палійками будинків, де звили собі гніздо. Латиною добре нам знана Сорока зветься дуже гарно — Pica pica.

Яким великим і сповненим життя є світ.

Дуже здалеку вгледіла я знайомого Лиса, якого називаю Консулом — такий він вишуканий і ґречний. Ходить завжди одними й тими самими доріжками; зима показує його стежки — прямі, мов лінійка, рішучі. Це старий самець, приходить із Чехії й туди повертається, певне, має тут якісь свої транскордонні інтереси. Я спостерігала за ним у бінокль: він жваво спускався долу, легеньким підтюпцем, слідами, що їх залишив на снігу останнього разу — може, тому, аби його переслідувачі думали, наче він ішов цією стежкою лише раз. Я вважала його старим знайомим. Раптом помітила, що цього разу Консул збочив зі звичного шляху і, перш ніж я щось збагнула, зник у заростях на межі. Там стояла мисливська вежа, а через кількасот метрів ще одна. Такі в нас чомусь називають амвонами. Колись я вже мала з ними справу. Лис щезнув, а що інших справ у мене не було, то я подалася узліссям за ним.

Тут було велике поле, укрите снігом. Восени його розорали, і тепер грудки напівзамерзлої землі утворювали під ногами важкопрохідну ділянку. Я вже пошкодувала, що почала вистежувати Консула, коли раптом, щойно підійшла ближче, угледіла те, що так його приваблювало. Велика чорна брила на снігу, засохлі плями крові. Поблизу, ледь вище, стояв Консул. Подивився на мене довгим поглядом, спокійно, без страху, неначе казав: «Бачиш? Бачиш? Я тобі показав, а тепер ти повинна цим зайнятися». І втік.

Я підійшла ще трохи й роздивилася — то був Дик. Скоріше підсвинок. Лежав у калюжі брунатної крові. Сніг навколо був витертий до самої землі, ніби Тварина борсалася по ньому в корчах. Довкола видніли й інші сліди — Лисів та Птахів. Козулині ратички. Багато Звірів тут побувало. Прийшли, аби на власні очі побачити злочин й оплакати молодика. Я воліла розглядати ці сліди, аніж тіло Дика. Скільки ж можна дивитися на мертві тіла? Невже це ніколи не скінчиться? Мої легені болісно стиснулися, я ледве дихала. Сіла на снігу, і з очей знову побігли сльози. Я відчула величезний, нестерпний тягар власного тіла. Невже не можна було піти в інший бік, не йти за Консулом, не помітити його похмурих стежок? Невже я мушу ставати свідком кожного Злочину? Тоді цей день був би зовсім іншим, можливо, інші дні також. Було помітно, куди поцілили кулі — у груди й живіт. Я бачила, куди він побіг — у бік кордону, до