Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Сум, величезний сум, нескінченна жалоба за кожною мертвою Твариною. Після однієї настає друга, тож я перебуваю в безперервній жалобі. Ось мій стан. Я стояла навколішках на закривавленому снігу й гладила жорстке хутро, холодне, штивне.

* * *

— Вам більше шкода тварин, ніж людей.

— Неправда. Мені однаково шкода і тих, і тих. Проте ніхто не стріляє в беззахисних людей, — сказала я працівникові Міської Служби Охорони увечері того ж таки дня. — Принаймні поки що, — докинула.

— Факт. Ми країна, де діє закон, — підтвердив охоронець. Мені він видався добродушним і не надто кмітливим.

Я сказала:

— Про країну свідчать її Тварини. Ставлення до Тварин. Якщо люди поводяться по-звірячому із Тваринами, то не допоможе їм жодна демократія й узагалі нічого.

У Поліції я тільки залишила заяву. Вони мене відфутболили. Дали аркуш, і я написала все, що треба. Подумала, що Міська Служба Охорони теж орган захисту правопорядку, тому й прийшла сюди. Пообіцяла собі, що коли й це не допоможе, поїду до Прокуратури. Завтра. До Чорного Плаща. І заявлю про Вбивство.

Молодий, гарний чоловік, трохи схожий на Пола Ньюмена, витягнув із шухляди стосик паперів і тепер шукав ручку.

Жінка у формі прийшла з іншої кімнати й поставила перед ним повну чашку.

— Вип’єте кави? — спитала вона мене.

Я вдячно кивнула головою. Мені було зимно. Знову розболілися ноги.

— Чому вони не забрали тіло? Як ви гадаєте? — спитала я, анітрохи не очікуючи відповіді. Обоє, здавалося, були приголомшені моїми відвідинами й не дуже розуміли, як треба поводитися. Я взяла в цієї молодої жінки каву й відповіла собі сама:

— Бо вони взагалі не знали, що забили його. Стріляють по всьому, незаконно, тож і Дика підстрелили й забули про нього. Гадали, що коли він упаде, то десь у кущах, і ніхто не довідається, що вони вбили Дика у недозволений час. — Я витягла з торбини роздрукований аркуш і підсунула чоловікові. — Я все перевірила. Зараз березень. Гляньте-но, Диків уже не можна стріляти, — вдоволено закінчила я, і мені здалося, що мій хід думок був бездоганним, хоча з точки зору логіки важко було б переконати мене, що 28 лютого когось можна забити, а наступного дня вже ні.

— Послухайте, — озвався Пол Ньюмен. — Це справді не в моїй компетенції. Поїдьте й заявіть про це ветеринарові. Він знає, що роблять у таких випадках. Може, дик був скажений?

Я гримнула чашкою по столі.

— Ні, це той, хто забив його, був скажений, — вигукнула я, бо добре знала цей аргумент; чимало Убивств Тварин пояснюється тим, що Звірі могли бути скажені. — У нього пробиті легені, певне він конав у муках; вони підстрелили його й думали, що він утік живий. Крім того, ветеринар теж добра штучка, бо також полює.

Чоловік безпорадно глянув на співробітницю.

— Чого ви від нас хочете?

— Щоб ви відкрили справу. Покарали винуватців. Змінили закон.

— Це занадто. Не можна вимагати так багато, — сказав він.

— Можна! Я сама знаю, чого можу вимагати, — мене розлютили його слова.

Він спантеличився, ситуація була йому непідвладна.

— Гаразд, гаразд. Ми надішлемо офіційний запит.

— Кому?

— Спершу вимагатимемо пояснень у Спілки мисливців. Щоб вони відповіли, що їм відомо в цій справі.

— А це не перший випадок, бо по той бік Плоскогір’я я знайшла череп Зайця з діркою від набою. Знаєте, де? Неподалік кордону. Відтоді називаю цей гайок Місце Черепа.

— Одного зайця могли недобачити.

— Недобачити! — скрикнула я. — Вони стріляють в усе, що рухається. — На мить я замовкла, бо відчула, що мене в груди ніби гепнуло великим кулаком. — Навіть у Собак.

— Іноді сільські собаки загризають тварин. У вас теж є собаки й пригадую, що минулого року на вас скаржилися…

Я завмерла. Удар був болючим.

— Немає в мене більше Собак.

Кава була гидка, розчинна. Я відчула в шлунку гостру спазму.

Зігнулася навпіл.

— Що з вами? Вам недобре? — спитала жінка.

— Ні, ні, пусте, — відказала я, — у мене різні Недуги. Мені не можна розчинної кави, та й вам не раджу. Вона шкодить на шлунок.

Я поставила чашку.

— То як? Ви напишете рапорт? — я запитала, як мені здалося, дуже рішуче.

Вони знову перезирнулися, і чоловік знехотя підсунув до себе бланк.

— Ну, добре, — відповів він, і я майже почула його думки: «Напишу на відчіпного й навіть не покажу нікому», — тому додала: «І будь ласка, дайте мені копію з датою та вашим підписом».

Коли він писав, я намагалася якось втишити думки, але вони, мабуть, уже перевищили дозволену швидкість і мчали в моїй голові, якимсь дивом проникаючи в тіло, у кров. Дивно, але мене повільно, від стіп, від землі, огортав дивний спокій. Це був той стан, який я вже знала — стан ясності, Гнів божий, жахливий, невтримний. Я відчувала, як мені сверблять ноги, як у кров уливається звідкілясь жар, і вона тече швидко, несучи те полум’я до мозку, і тепер мозок яріє, і пучки пальців сповнюються вогнем, і обличчя, і мені здається, що ціле тіло огортає осяйна аура, піднімаючи мене легенько догори, відриваючи від землі.

— Гляньте, для чого ці амвони. Це зло, мусимо цей факт називати своїм іменем: підступне, жорстоке, щонайлихіше зло — будувати годівниці, насипати туди свіжих яблук і пшениці, принаджувати Тварин, а коли вони вже звикнуть, стріляти по них із засідки, з амвону, у голову, — почала я тихо, втупившись поглядом у підлогу. Відчула, що вони занепокоєно глянули на мене й продовжували робити своє. — Хотіла б я знати абетку Тварин, — вела я далі, — знаки, якими можна було б писати для них перестороги: «Не наближайтеся сюди». Цей харч несе смерть. Обходьте амвони здалеку, з них до вас не звернуться із жодним євангелієм, не почуєте звідти доброго слова, не обіцятимуть вам спасіння після смерті, не змилуються над вашою бідною душею, бо немає у вас душі. Не вбачатимуть у вас ближніх, не благословлять вас. Душа є у найогиднішого злочинця, проте ти, тендітна Козуле, і ти, Дику, й ти, дика Гуско, ти, Свине, й ти, Собако, її не маєш. Убивство стало безкарним. А що стало воно безкарним, то ніхто його не помічає. А що ніхто не помічає, то воно й не існує. Коли ви минаєте вітрини крамниць, де висять червоні шматки почетвертованого тіла, хіба ви думаєте, що це таке? Не замислюєтеся, правда?