Прислуга - Кетрін Стокетт

Спершись на стіл, оголошую чергову головоломку: як відучити собак порпатися у вашому смітникові? Тому що ваш ледащо-чоловік забуває спорожнити його того дня, коли приїжджає сміттєвоз. Тому що постійно заливається тим клятим пивом.

— Хай додасть до сміття трохи пневмонії. Собаки навіть не глянуть у той бік.

Я записую, змінивши на «амоній», витягую наступний лист. Коли піднімаю голову, то, здається, Ейбілін мені всміхається.

— За всієї поваги, міс Скітер, але… хіба не дивно, що ви стали новою міс Мирною, хоч нічого не тямите в домогосподарстві?

Вона говорить про це не так, як моя мати місяць тому. Це мене розсмішило, і я розповідаю їй про те, в чому нікому не зізнавалася: про телефонні дзвінки, резюме, надіслане в «Гарпер енд Роу». Про те, що хочу стати письменницею. Про пораду, отриману від Елейн Стайн. Добре з кимось поділитись.

Ейбілін киває, очищуючи від шкірки наступний ніжний червоний помідор:

— Мій хлопчик, Трілор, він любив писати.

— Я не знала, що у вас є син.

— Він помер. Два роки тому.

— О, мені прикро… — кажу я, й на якусь мить у кімнаті чути тільки голос проповідника Гріна та звук падіння шкірок помідорів у мийку.

— Усі тести з англійської складав на «відмінно». А потім, коли виріс, купив собі друкарську машинку й почав працювати над ідеєю. — Підколені шпильками плечики її уніформи опусти­лися. — Говорив, що напише книжку.

— А про що? — питаю я. — Тобто, якщо ви не проти розпо­вісти мені…

Якийсь час Ейбілін мовчить. Просто чистить помідори.

— Він читав книжку «Людина-невидимка». А як прочитав, то сказав, що напише, як це — бути чорним і працювати на білих у штаті Міссісіпі.

Я озираюся, знаючи, що в цьому місці моя мама перервала б розмову. Вона б усміхнулась і перевела б мову на вартість засо­бів для чищення срібла чи на білий рис.

— Я теж прочитала «Людини-невидимку» після нього, — додає Ейбілін. — Мені сподобалось.

Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я ніколи й не думала, що Ейбілін любить читати.

— Він написав майже п’ятдесят сторінок, — продовжує вона. — Я дозволила його дівчині Франсіс забрати їх.

Ейбілін перестає чистити помідори. Я бачу, як рухається її горло, коли вона ковтає клубок.

— Будь ласка, не розповідайте цього нікому, — просить вона ніжніше. — Бо він хотів написати про свого білого боса.

Ейбілін закушує губу, і я раптом розумію, що вона й досі боїться за нього. Син помер, а материнський інстинкт усе ще діє.

— Це чудово, що ви розповіли мені, Ейбілін. Вважаю, це була… смілива ідея.

Якусь мить Ейбілін дивиться мені в очі. Потім бере черговий помідор, торкається ножем. Я чекаю, що потече червоний сік. Але Ейбілін зупиняється, перш ніж зробити надріз, і кидає погляд на двері до кухні.

— Гадаю, це несправедливо, що ви не знаєте, що сталося з Константін. Тільки я… пробачте, це якось неправильно: розмовляти з вами про це.

Я мовчу, не впевнена, що спонукало її говорити, боюся зіпсу­вати момент.

— Скажу вам, що це стосується її доньки. Вона приїхала побачитися з мамою.

— Доньки? Константін ніколи не згадувала, що має доньку. — Я знала Константін двадцять три роки. Чому вона приховувала це від мене?

— Їй було важко. Дитина народилася зовсім… бліда.

Я не ворушусь, пригадую, про що розповідала мені Константін багато років тому.

— Ви маєте на увазі світла? Тобто… вона біла?

Ейбілін киває та повертається до роботи над мийкою.

— Мусила відіслати її подалі, здається, кудись на північ.

— Батько Константін був білим, — кажу я. — О… Ейбілін… ви ж не думаєте… — Гидка здогадка проскакує в голові. Я надто шокована, щоб закінчити речення.

Ейбілін хитає головою.

— Ні, ні, мем. Це не… те. Чоловік Константін, Коннор, був темношкірим. Але оскільки в Константін текла кров її батька, дитина вийшла світлошкіра. Так… трапляється.

Мені соромно, що запідозрила найгірше. Але й досі не ро­зумію.

— Чому ж Константін не розповіла мені? — питаю, не сподіваючись на відповідь. — Чому відіслала її геть?

Ейбілін киває собі, ніби вона розуміє. Але я — ні.

— То було найважчим для неї, як я її знала. Константін тисячу разів говорила, що не може дочекатися того дня, коли дочка повернеться.

— Гадаєте, дочка має якийсь стосунок до звільнення Константін? Що сталося?

І тут обличчя Ейбілін стає відстороненим. Завіса падає. Вона киває в бік листів міс Мирні, однозначно показуючи, що більше нічого зайвого не скаже. Принаймні зараз.

Пополудні зупиняюсь у Гіллі, на футбольній вечірці. По обидва боки вулиці стоять «універсали» та довгі «бьюїки». Змушую себе переступити поріг будинку, розуміючи, що буду там єдиною незаміжньою. У вітальні дивани, стільці, навіть бильця крісел заповнені парочками. Дружини сидять прямо, схрестивши ноги, чоловіки витягнулися вперед. Усі погляди прикуті до дерев’яного телевізора. Зупиняюся у віддаленому кутку кімнати, обмінююся усмішками та безмовними вітаннями. У кімнаті тихо, за винятком голосу коментатора.

— Ваааааууу! — ревуть усі разом, руки злітають у повітря, а жінки встають і аплодують. Я відкушую шкірку біля нігтя.

— Отак, «Ребелс»! Покажіть тим «Тиграм»!

— Уперед, «Ребелс»! — вигукує Мері Френсіс Трулі, підстрибуючи від щастя у светрі й кардигані кольорів команди.

Я розглядаю свій ніготь, де кутикула запалилася й почервоніла. У вітальні — насичений аромат бурбона, повно червоної шерсті та перснів із діамантами. Мені цікаво, чи дівчата й справді цікавляться американським футболом, чи просто прикидаються, щоб справити враження на своїх чоловіків? За чотири місяці мого перебування в Лізі мене так і не запитали: «Як там “Ребелс”?»

Перекидаюся кількома словами з окремими парами, прокрадаючись на кухню. Висока й худорлява служниця Гіллі, Юл Мей, обгортає тістом крихітні сосиски. Ще одна темношкіра дівчина, молодша, миє посуд у мийці. Гіллі махає мені рукою, розмовляючи з Діною Доран.

— …в житті не куштувала смачнішого птіфуру! Діно, ти найталановитіший кухар у Лізі! — Гіллі заштовхує решту тістечка до рота, киваючи головою та прицмакуючи.

— Та що ти, спасибі, Гіллі, їх важко зробити, але, гадаю, вони того варті. — Діна сяє, здається, вона розплачеться від такої хвальби Гіллі.

— То ти їх зробиш? О, я така рада. Нашому Комітету з розпродажу випічки дуже потрібна така людина, як ти.

— А скільки треба?

— П’ятсот, до завтрашнього полудня.

Усмішка застигає на Діниному обличчі.

— Гаразд. Гадаю, я… попрацюю вночі.

— Скітер, ти таки знайшла час! — вигукує Гіллі, й Діна повільно виходить із кухні.

— Я ненадовго, — попереджую, може, й надто швидко.

— Ну, я дізналася, — розтягує губи в усмішці Гіллі. — Цього разу він напевне приїде. Через три тижні.

Я спостерігаю, як довгі пальці Юл Мей спритно знімають тісто з ножа, й зітхаю, бо відразу розумію, про що йдеться.

— Не знаю, Гіллі. Ти вже стільки разів намагалася. Можливо, це знак. — Минулого місяця, коли він скасував зустріч напе­редодні, я вже дозволила собі розхвилюватися. Не хочу знову через це проходити.

— Що? Не