Прислуга - Кетрін Стокетт

— Я здогадався. У тієї старої міс Мирни дах поїхав, і вона напилася лаку для волосся чи чогось такого. Прочитай статті, напиши відповіді на листи, як це робила вона, й ніхто, до біса, не помітить різниці.

— Я… що? — І беру цю течку, тому що не знаю, що ще зробити. Поняття не маю, хто така міс Мирна. Ставлю єдине безпечне запитання, яке спало на гадку: — Скільки, ви говорили… заплатите?

На диво, він змірює мене захопленим поглядом: від туфель на пласкій підошві до пласкої зачіски. Якийсь прихований інстинкт підштовхує мене всміхнутися та провести рукою по волоссю. Почуваюся ніяково, але так і роблю.

— Вісім доларів, щопонеділка.

Я киваю, намагаючись зметикувати, як розпитати його про роботу, не виказавши себе.

Він нахиляється вперед.

— Ви ж знаєте, хто така міс Мирна, так?

— Звісно. Ми… дівчата постійно її читаємо, — кажу, й ми знову дивимось одне на одного так довго, що десь на віддалі вже втричі дзвонить телефон.

— Що тоді? Вісім недостатньо? Боже, жінко, тоді йди безкоштовно відмивай чоловічий туалет!

Прикусила губу. Але допоки встигаю щось промовити, він закочує очі:

— Добре, десять. Матеріали повинні бути готові на четвер. І якщо мені не сподобається твій стиль, я не друкуватиму це та не платитиму жодної копійки.

Беру течку, дякую йому, може, й занадто. Не звертаючи на мене уваги, він знімає слухавку та набирає номер, перш ніж я виходжу за двері. Діставшись своєї автівки, вгрузаю у м’яке шкіряне сидіння «кадилака». Сиджу й усміхаюся, перечитуючи сторінки з течки. Я щойно отримала роботу.

Я йду додому, виструнчившись більше, ніж у свої дванадцять, коли почала різко рости. Мене розпирає гордість. Хоча кожна клітина мозку кричить мені «ні», я не можу втриматися, щоб не викласти все своїй матері. Вбігаю до вітальні та розповідаю їй, як я одержала роботу: писатиму щотижневу колонку з порадами щодо прибирання замість міс Мирни.

— Яка іронія! — Мама зітхає, ніби натякаючи, що навряд чи заробиш на життя з такими умовами. Паскаґула охолоджує для неї чай.

— Принаймні, це початок, — кажу я.

— Початок чого? Порад, як доглядати за будинком, коли… — Вона знову зітхає, довго та повільно, наче спускає шину.

Я відводжу очі, гадаючи, чи й усе містечко так вважатиме. Радість поступово тане.

— Євгеніє, тобі невідомо навіть, як чистити срібло, що ж нарадиш про те, як підтримувати чистоту в будинку.

Пригортаю течку до грудей. Мама має рацію, я не зможу відповісти на жодне запитання. Принаймні, могла хоча б порадіти за мене.

— І ти ніколи ні з ким не познайомишся, сидячи за друкарською машинкою. Євгеніє, хоч трохи думай головою.

У жилах закипає гнів. Знову стою, виструнчившись.

— Гадаєш, я хочу жити тут? З тобою? — Регочу, сподіваючись, що завдам їй болю.

На мить я бачу біль в її очах. Вона стискає губи в ниточку. Але я не збираюся забирати свої слова назад, бо нарешті, нарешті, сказала те, що вона вислухала.

Не рухаюся з місця. Хочу почути, що вона на це відповість. Хочу почути її вибачення.

— Євгеніє, маю тебе дещо… запитати. — Мама мне в руках носовичок, кривиться. — Я якось читала, що… окремі дівчата втрачають душевну рівновагу, починають думати… гм, такі неприродні думки.

Поняття не маю, про що вона. Дивлюся на вентилятор на стелі. Хтось налаштував його, щоб той крутився надто швидко. Клац-клац-клац…

— Ти… тобі… подобаються чоловіки? У тебе бували не­природні думки щодо… — Вона міцно заплющує очі. — Дівчат або… жінок?

Я втупилася в неї, бажаючи, щоб той вентилятор зараз зірвався та впав на нас.

— Бо в тій статті писали, що від цього є ліки, особливий відвар із коріння…

— Мамо, — промовляю, не заплющуючи очей. — Я так само хочу бути з дівчиною, як ти з… Джеймсо. — І прямую до дверей. Але оглядаюся. — Тобто ти ж не думаєш про нього, чи не так?

Мама випростується, обурено пирхає. А я навмисне голосно гупаю сходами нагору.

Наступного дня складаю листи міс Мирни в акуратну купку. У моєму гаманці тридцять п’ять доларів — щомісячні кишенькові гроші, які мама й досі мені видає. Сходжу вниз із широкою християнською усмішкою на обличчі. Живучи вдома та щоразу вибираючись за межі ферми, я змушена просити маму дати мені машину. Тобто вона питатиме, куди я зібралася. Тобто постійно доводиться їй брехати, а це хоч і приємно, та водночас трохи принизливо.

— Я збираюся до церкви, щоб дізнатися, чи не потрібна допомога у підготовці до недільної школи.

— О, люба, це просто чудово. Бери машину на скільки потрібно.

Учора ввечері я вирішила, що мені знадобиться професійна допомога в роботі з колонкою. Спершу вирішила попросити Паскаґулу, та я майже не знаю її. Крім того, не можу навіть думати про те, що мама пхатиме свого носа та постійно критикуватиме мене. Служниця Гіллі, Юл Мей, така сором’язлива, сумніваюся, що вона згодиться допомогти. Єдина інша прислуга, яку я бачу доволі часто, — це Елізабетина служниця Ейбілін. Ейбілін чимось нагадує мені Константін. Крім того, вона набагато старша за мене та, здається, має багатий досвід.

Дорогою до Елізабет заїжджаю до крамниці «Бен Франклін», купую течку, коробку олівців НВ і записник із блакитною тканою обкладинкою. Мій перший матеріал повинен лежати на столі у містера Ґолдена завтра о другій годині пополудні.

— Скітер, заходь.

Елізабет відчиняє вхідні двері, і я хвилююся, що Ейбілін сьогодні, можливо, не працює. Елізабет у блакитному банному халаті та гігантських бігуді, від яких її голова здається величезною, а тіло ще кволішим, ніж насправді. Елізабет зазвичай носить бігуді весь день, ніяк не може надати рідкому волоссю об’єму.

— Пробач, що я в такому вигляді. Мей Моблі півночі не давала мені спати, а тепер ще й не знаю, де це Ейбілін.

Заходжу до крихітного передпокою. У будинку низькі стелі та маленькі кімнати. Все якесь затерте — вицвілі блакитні штори з квітковим малюнком, скручене покривало на дивані. Я чула, нова бухгалтерська фірма Ралі не надто успішна. Може, десь у Нью-Йорку чи деінде це й нормально, але в Джексоні, штат Міссісіпі, люди не хочуть працювати з хамуватим спадковим бовдуром.

Машина Гіллі перед будинком, та її самої ніде не видно. Елізабет сідає за швейну машинку, що стоїть просто на обідньому столі.

— Я майже закінчила, — запевняє вона. — Тільки закріплю останній шов.

Елізабет устає та показує мені вихідну зелену сукню з круг­лим білим комірцем.

— Тільки відверто, — шепоче вона, а очі благають сказати їй усе, крім правди. — Схоже, що вона пошита вдома?

Край сукні з одного боку довший, шов трохи морщить, а манжета перекручена.

— Стовідсотково куплене у крамниці. Просто з «Мезон Бланш».

Говорю так, бо для Елізабет це крамниця її мрій. П’ять поверхів дорогого одягу на Канал-стрит у Новому Орлеані, одягу, який у Джексоні не відшукаєш.

Елізабет із вдячністю всміхається:

— Мей Моблі спить? — питаю я.

— Нарешті заснула! — Елізабет накручує пасмо волосся, що вибилося з бігуді, та кривиться з його впертості. Іноді її