Прислуга - Кетрін Стокетт

— Гіллі… — стискаю зуби, бо час уже нарешті це вимовити. — Тобі ж відомо, я не його типаж.

— Глянь на мене, — наказує вона, і я слухаюся. Тому що ми всі робимо те, що наказує Гіллі.

— Гіллі, ти не змусиш мене…

— Скітер, це твій час. — Вона бере мене за руку, міцно стискає її своєю рукою, як колись Константін. — Це твоя гра. І, трясця, я не дозволю тобі вийти з гри, бо твоя матінка переконала тебе, що ти недостатньо хороша для таких, як він.

Гіркі, але правдиві слова Гіллі боляче шмагають мене. І все ж я захоплена своєю подругою, її наполегливістю щодо мене. Ми з Гіллі завжди були безкомпромісно чесними одна з одною, навіть у дрібницях.

Іншим Гіллі видає брехню з тією самою легкістю, як пресвітеріанець — почуття провини, та між нами існує мовчазна домовленість, виняткова чесність — єдина річ, що дає нам змогу залишатися друзями.

На кухню заходить Елізабет із порожньою тарілкою в руках. Вона всміхається, тоді зупиняється, і ми втрьох дивимось одна на одну.

— Що? — запитує Елізабет. Гадаю, вона вважає, що ми говорили про неї.

— То через три тижні? — допитується Гіллі. — Прийдеш?

— О так! Звичайно ж, ти прийдеш! — переконує Елізабет.

Бачу їхні всміхнені обличчя, їхні надії щодо мене. Це не схоже на мамину нав’язливість, це щирі сподівання, без зобов’язань та образ. Нестерпно, що подруги обговорили долю одного мого побачення за моєю спиною. Нестерпно, та водночас приємно.

Повертаюся на ферму ще до закінчення гри. За вікном «кадилака» випатрошені та випалені поля. Татко закінчив збирання врожаю ще кілька тижнів тому, проте узбіччя дороги все ще біліють клаптиками бавовни, застряглої в траві, а в повітрі й досі витає слабкий запах диму.

Не встаючи із сидіння, перевіряю поштову скриньку. Усере­дині «Фермерський альманах» і лист. Із «Гарпер енд Роу». Заїжджаю на подвір’я, перемикаю передачу на «паркування». Лист написано від руки, на маленькому квадратному аркуші.

Міс Фелан,

Ви, звичайно, можете відточувати свої письменницькі навич­ки на таких пласких і буденних темах, як п’яні водії та неграмотність. Проте я сподівалася, що ви виберете більш цікаві теми. Продовжуйте шукати. Коли знайдете щось непересічне, тоді й напишете мені знову.

Прослизаю повз маму в їдальні та невидиму Паскаґулу, що витирає пил із картин у коридорі, й піднімаюся крутими зловісним сходами. Моє обличчя горить. Стримую сльози, перечитуючи лист місіс Стайн. Намагаюсь опанувати себе. Найгірше те, що кращих ідей у мене немає.

Обкладаюся роботою: чергова стаття з домашнього господарства, вісник Ліги. Уже другий тиждень поспіль пропускаю «санітарну ініціативу» Гіллі. Годиною пізніше ловлю себе на тому, що просто дивлюсь у вікно. Мій примірник «Прославмо ж видатних мужів» лежить на підвіконні. Підходжу забрати його, стурбована, що паперова обкладинка, чорно-біле зображення скромної, нужденної сім’ї, вигорить на сонці. Книжка тепла, важка від сонця. Цікаво, чи я взагалі напишу щось вартісне. Обертаюся на стукіт у двері Паскаґули. І тут мене осяює думка.

Ейбілін

Розділ 7

Спека відступила десь у середині жовтня, тож тепер у нас прохолодно, п’ятдесят градусів[8]. Уранці покришка унітазу у вбиральні така холодна, що я трохи підскакую, коли сідаю. Це просто маленька кімнатка, яку втиснули в гараж. Усередині унітаз і крихітний умивальник, підвішений до стіни. Провід для електролампочки. А туалетний папір має стояти на підлозі.

Коли я працювала у міс Кольєр, її гараж примикав до будинку, тож мені навіть із дому не доводилось виходити. А ще раніше я працювала у місці з кімнатою для прислуги. Крім того, мала власну спальню (на випадок приглянути за дитиною вночі). А тут щоб піти до туалету, мушу виходити на вулицю.

У вівторок опівдні я виношу свій ланч на задній ґанок, влаштовуюся просто на прохолодному бетоні. Трава на задньому дворі міс Ліфолт не надто добре росте. Велике дерево магнолії вже затінило більшу частину подвір’я. Я впевнена, що це дерево стане сховком Мей Моблі. Років через п’ять вона ховатиметься там від міс Ліфолт.

За якийсь час Мей Моблі перевальцем виходить на ґанок. У руці тримає половину котлетки. Усміхається й каже мені:

— Пливіт.

— А чому це ти не з мамою у будинку? — питаю я, хоч знаю, чому. Вона краще сидітиме тут зі служницею, ніж там із мамою, що навіть не гляне на неї. Вона, як ті курчатка, що плутаються і йдуть навіть за качками.

Мей Моблі тицяє пальцем у блакитні сіалії, що готуються до зими, вищебечуючи у маленькому сірому фонтанчикові.

— …ині птаски! — показує вона та впускає котлету на східці.

Звідкіля не візьмись, з’являється старий мисливський пес Обі, на якого ніхто ніколи не звертає уваги, й жадібно ковтає її. Не люблю я собак, але цей просто жалюгідний. Гладжу його по голові. Готова побитися об заклад, що ніхто не погладив цього собаку від самого Різдва.

Побачивши пса, Мей Моблі радісно верещить і тягнеться до хвоста. Отримує ним кілька разів по личку, перед тим як міцно схопитись. Бідна тваринка скиглить і жалісливо, по-собачому, дивиться на неї, кумедно повернувши голову та піднявши брови. Я майже чую, як пес просить відпустити його. Він не з тих, що кусаються.

Щоб вона дала Обі спокій, запитую:

— Мей Моблі, а де в тебе хвіст?

І от, вона відразу ж відпускає собаку й починає оглядатися назад. Рот роззявлений, ніби не може повірити, що досі не помічала відсутності хвоста. Вона крутиться на місці, намагаючись розгледіти його.

— У тебе немає хвоста, — регочу й підхоплюю її на руки, поки вона не впала зі сходів. Пес обнюхує землю в пошуках іще поживи.

Мене завжди цікавило, як це дітки вірять усьому, що ти їм говориш. Тейт Форрест, один із моїх колишніх вихованців, перестрів мене минулого тижня дорогою до «Джитні» й міцно обійняв на радощах. Уже зовсім дорослий. Я квапилася до міс Ліфолт, але він усе сміявся, згадував, як я виховувала його в дитинстві. Як у нього вперше затерпла стопа й він сказав, що там лоскітно, а я пояснила, що його стопа просто заснула й хропе. І як порадила йому не пити кави, бо стане темношкірим. Він зізнався, що й досі не випив жодної чашки кави, а йому вже двадцять один. Завжди приємно бачити, що діти виросли порядними людьми.

— Мей Моблі? Мей Моблі Ліфолт!

Міс Ліфолт щойно помітила, що дитина не сидить поруч неї.

— Вона тут, зі мною, міс Ліфолт, — гукаю крізь літні двері.

— Я ж веліла тобі їсти, сидячи на своєму високому стільчику, Мей Моблі. Ну чому мені дісталася ти, коли в усіх моїх подруг діти, як янголятка. Просто не розумію… — Але тут