Прислуга - Кетрін Стокетт

— … набагато краще. Тепер у кожного є своє місце.

Елізабет занадто стурбовано підкручує голку в машинці.

— Перекажеш Ралі, що я йому дякую, — додає Гіллі, й раптом я розумію, про що йдеться. Ейбілін уже має власний туалет у гаражі.­

Гіллі всміхається, і я бачу, що вона збирається порушити питання про «Ініціативу».

— Як там твоя мама? — питаю я, хоча знаю, що вона взагалі не любить це обговорювати. — Вона вже звикла у будинку для людей похилого віку?

— Думаю, так. — Гіллі натягує червоний светр, щоби прикрити складки жиру на талії. На ній штани у червоно-зелену клітинку, що, здається, додають об’єму її сідницям, надаючи їм округлості й крутизни. — Звісно, вона зовсім не цінує все, що я роблю. Я мусила звільнити її служницю: зловила на гарячому, коли та намагалася поцупити срібло просто під моїм носом. — Гіллі трохи примружується. — Ви часом, до речі, не чули, чи та Мінні Джексон десь працює?

Ми хитаємо головами.

— Сумніваюся, що їй вдасться знову знайти роботу в цьому місті, — каже Елізабет.

Гіллі киває, замислившись над цим. Я глибоко вдихаю, прагнучи повідомити їм свої новини.

— Я отримала роботу в «Джексон Джорнал»! — кажу.

У кімнаті тиша. Раптом Елізабет вищить від радості. Гіллі всміхається мені з такою пихою, що я червонію та знизую плечима, немов це не така вже й подія.

— Вони були б дурнями, якби не взяли тебе, Скітер Фелан. — Гіллі піднімає склянку з холодним чаєм, ніби виголошує тост.

— А… гм, хтось із вас читав рубрику міс Мирни? — цікавлюсь я.

— Ні, — відповідає Гіллі. — Але, б’юсь об заклад, що бідні білі дівчата з Південного Джексона читають її, як Біблію короля Якова.

Елізабет киває.

— Усі ті бідаки не мають прислуги, то вочевидь читають.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я порозмовляю з Ейбілін? — питаю Елізабет. — Щоб вона допомогла мені відповісти на окремі листи?

На мить Елізабет завмирає.

— З Ейбілін? З моєю Ейбілін?

— Я ж сама не можу відповісти на ці запитання.

— Ну… якщо це не заважатиме її роботі…

Замовкаю, здивована її реакцією. Але потім нагадую собі, що, зрештою, Елізабет платить їй.

— І не сьогодні, тому що незабаром прокинеться Мей Моблі, й тоді мені доведеться доглядати за нею.

— Гаразд. Може… може, тоді я зайду завтра вранці?

Підраховую, скільки матиму годин. Якщо ми з Ейбілін впораємося ще зранку, то у мене буде час, щоб помчати додому, набрати текст і повернутися в місто до другої години.

Елізабет насуплено розглядає котушку із зеленими нитками:

— І тільки на кілька хвилин. Завтра день чищення срібла.

— Це не займе багато часу, обіцяю.

Елізабет починає звучати, як моя мама.

Наступного ранку о десятій Елізабет відчиняє двері й киває мені, як шкільна вчителька:

— Добре. Заходь. Та недовго. Мей Моблі може прокинутись будь-якої миті.

Заходжу на кухню, затиснувши записник і листи під пахвою. Ейбілін усміхається мені біля мийки, її золотий зуб сяє. Вона трохи повнувата в талії, але це надає їй приємної м’якості. І вона набагато нижча за мене (а хто вищий?) У неї темно-коричнева блискуча шкіра, яку підкреслює накрохмалена біла уніформа. Її брови — сиві, хоча волосся чорне.

— Здрастуйте, міс Скітер. Міс Ліфолт усе ще за машинкою?

— Так. — Дивно чути, попри всі ті місяці, що минули з моменту мого повернення, що Елізабет називають міс Ліфолт — не міс Елізабет чи навіть не дівочим прізвищем, міс Фредерікс.

— Можна? — показую на холодильник. Але перш ніж підступаю до нього, Ейбілін уже відчинила його:

— Чого побажаєте? Кока-коли?

Киваю, й вона знімає кришечку відкривачкою, що висить над кухонним столом, і наливає в склянку.

— Ейбілін… — роблю глибокий вдих. — Хочу запитати, чи допоможете мені з дечим.

І я розповідаю про рубрику, втішена, що вона знає, хто така міс Мирна.

— Може, я прочитала б вам кілька листів, а ви б… допомогли мені з відповідями. За якийсь час я, можливо, наб’ю руку й… — Замовкаю. Немає жодного шансу, що я колись спроможусь відповідати на запитання про прибирання будинку. Насправді я і не збираюся вчитися такого. — Це нечесно, так? Я видаватиму ваші відповіді за свої. Тобто відповіді Мирни, — зітхаю я.

Ейбілін хитає головою:

— Я не проти. Просто не впевнена, чи погодиться міс Ліфолт.

— Вона вже дозволила.

— Під час робочого дня?

Киваю, пригадуючи тон Елізабет.

— Тоді добре, — Ейбілін знизує плечима. Вона дивиться на годинник над мийкою. — Напевно, закінчимо, доки Мей Моблі прокинеться.

— Сядемо? — показую на кухонний стіл.

Ейбілін поглядає на двері:

— Сідайте, а мені й стояти добре.

Я провела минулу ніч, перечитуючи всі статті міс Мирни за останні п’ять років, але посортувати всі листи, на які я му­сила відповісти, часу не вистачило. Вирівняла течку-планшет, олівець у руці.

— Лист з округу Ренкін.

«Дорога міс Мирно, — читаю я. — Як позбутися плям на комірці сорочки цього жирного свинтуса, мого чоловіка, бо він і сам, як свиня, і… і потіє, як і вона…»

Чудово. Колонка про домогосподарство та стосунки. Дві речі, в яких я нічого не тямлю.

— Чого вона хоче позбутися? — перепитує Ейбілін. — Плям чи чоловіка?

Втуплююся в листа. Я не знаю, що порадити в жодному разі.

— Скажіть, нехай замочить у оцті й засобі «Пайн-Сол». А опісля хай залишить трохи на сонці.

Швидко записую.

— Залишити на сонці надовго?

— Десь на годину. Хай висохне.

Витягую наступного листа, й так само швидко вона відповідає й на нього. Після четвертого чи п’ятого я з полегшенням видихаю.

— Дякую, Ейбілін. Ви й не уявляєте, як допомогли мені.

— Без проблем. Допоки я не потрібна міс Ліфолт.

Збираю свої папери, роблю останній ковток коли й даю собі п’ять секунд перепочинку, перед тим як бігтиму писати статтю. Ейбілін перебирає в мішечку молоді пагони папороті. У кімнаті тихо, тільки приглушено працює радіо (знову проповідує Ґрін).

— Звідки ви знали Константін? Ви родичі?

— Ми… ходили до однієї церкви. — Ейбілін переступає з ноги на ногу біля мийки.

Я відчуваю вже знайомий біль.

— Вона навіть адреси не лишила. Я просто… не можу повірити, що вона так просто зникла.

Ейбілін не піднімає очей. Здається, вона уважно вивчає па­ростки папороті.

— Ні, я впевнена, що її змусили піти.

— Ні, мама запевняла, що вона просто все покинула. Тоді, у квітні. Переїхала до Чикаго, до родини.

Ейбілін бере ще один пагін, ретельно миє довге стебло, завиту зелену голівку.

— Ні, мем, — заперечує вона після паузи.

Мені потрібно кілька секунд, щоби зрозуміти, про що ми говоримо.

— Ейбілін, — кажу я, й намагаюся зустрітися з нею поглядом — Ви справді вважаєте, що Константін звільнили?

Та обличчя Ейбілін стало непроникним, як синє небо.

— Я, мабуть, погано пам’ятаю, — мовить вона й, певно, думає, що й так занадто багато розповіла білій жінці.

Ми чуємо голос Мей Моблі,