Прислуга - Кетрін Стокетт

Міс Ліфолт хитає головою до міс Скітер із таким виглядом, ніби у неї найважче в місті життя, й виходить із кухні. Йду по срібло до їдальні. Боже, я така втомлена, а потрібно ще працювати на Благодійному вечорі наступної суботи. Мінні не прийде. Вона боїться перетнутися з міс Гіллі.

Повертаюся на кухню. Міс Скітер, як і раніше, все ще чекає на мене там. У її руках лист для міс Мирни.

— Запитання про прибирання? — зітхаю я. — Слухаю.

— Не зовсім. Я просто… хотіла запитати… якось…

Витискаю трохи пасти «Пайн-Ола» й починаю втирати у сріб­ло, начищаючи ганчіркою візерунки з троянд, носик, ручку. Боже, зроби так, щоби швидше настало завтра. Я не піду на цвинтар. Не можу, це надто важко…

— Ейбілін? З вами все гаразд?

Зупиняюся та піднімаю погляд. Розумію, що весь цей час міс Скітер щось мені говорила.

— Вибачте, я просто… задумалась про дещо.

— Ви дуже сумні.

— Міс Скітер… — відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами, бо три роки — це зовсім небагато. Та й через сто років таке не забудеш. — …не заперечуєте, якщо я допоможу вам із цими питаннями завтра?

Міс Скітер починає щось казати, але сама себе зупиняє.

— Ну звичайно. Сподіваюся, ви почуватиметеся краще.

Закінчую зі сріблом і рушниками та говорю міс Ліфолт, що мушу йти додому (хоча ще півгодини робочого часу й вона вирахує це із зарплатні). Вона розтуляє рот для відмови, тому наважуюся збрехати й шепочу: «Я виблювала». І вона відпускає додому. Тому що, крім своєї матері, міс Ліфолт боїться лише негритянських хвороб.

— Гаразд. Я повернуся через півгодини. Під’їду о дев’ятій сорок п’ять, — наказує міс Ліфолт через пасажирське віконце машини.

Міс Ліфолт підкинула мене до «Джитні», щоби скупитися на завтрашній День подяки.

— І віддаси нам чек, — додає міс Фредерікс, підла стара мамуся міс Ліфолт.

Вони втрьох розмістилися на передньому сидінні. Мей Моблі затиснули посередині, й вигляд у неї такий нещасний, що можна подумати, ніби її скрутив правець. Бідняточко. Цього разу міс Фредерікс приїхала на два тижні.

— І не забудь індичку, — нагадує міс Ліфолт. — І дві банки журавлиного соусу.

Я усміхаюсь. Я готую для білих на День подяки відтоді, як Келвін Кулідж був президентом.

— Припини крутитися, Мей Моблі, — гаркає міс Фредерікс. — А то вщипну тебе.

— Міс Ліфолт, дозвольте мені взяти її із собою до крамниці. Допоможе мені скуплятися. Міс Фредерікс збирається заперечити, але міс Ліфолт погоджується. Я й рота не встигаю розтулити, щоб покликати Крихітку, а вона вже повзе, як хробак, колінами міс Фредерікс і вилазить через вікно просто мені в руки, наче я Христос Спаситель. Вмощую її на стегно, а вони від’їжджають Фортіфікейшн-стрит. Ми з Крихіткою хихикаємо, як дві школярки.

Поштовхом відчиняю металеві двері, беру візок, садовлю спереду Мей Моблі, просовуючи її ніжки в отвори для ніг. Мені дозволено скуплятися в «Джитні», поки на мені біла уніформа. Я сумую за старими часами, коли можна було просто пройтися Фортіфікейшн-стрит, де фермери продавали з ручних візків і вигукували «батат, боби, квасоля зелена, бамія. Свіжі вершки, пахта, сир, яйця». Але й у «Джитні» непогано. У них хоча б конди­ціонер працює.

— Добре, Крихітко. Гляньмо, що нам потрібно.

В овочевому відділі вибираю шість бататів, три пучки зеленої квасолі. У м’ясника беру копчену свинячу рульку. Крамниця світла, чиста, акуратна. Зовсім не схожа на «Піґґлі Віґґлі» для темношкірих із тирсою на підлозі. Здебільшого тут білі леді, всміхнені, з готовими до завтрашнього дня налакованими зачісками. Є у крамниці чотири чи п’ять служниць, усі в уніформі.

— Філоветове! — каже Мей Моблі, і я даю їй потримати банку з журавлиною. Вона всміхається банці, як давній подружці. Мей Моблі любить фіолетові речі.

У бакалійному відділі ставлю у візок двофунтовий пакет солі — для вимочування індички. Рахую години на пальцях — десять, одинадцять, дванадцять. Якщо потрібно тримати птицю в солоній воді чотирнадцять годин, я покладу її в каструлю сьогодні о третій. А завтра прийду до міс Ліфолт о п’ятій ранку й готуватиму індичку наступні шість годин. Я вже спекла два кукурудзяні коржі й залишила підсихати на столі, щоб стали трішки хрусткими. І яблучний пиріг готовий до випічки, а з печивом упораюсь завтра.

— Ейбілін, готуєшся до завтрашнього?

Обертаюся й бачу позаду Френні Кутс. Вона ходить до нашої церкви, прислуговує у міс Керолайн у «Меншіп».

— Гей, красунько, тільки погляньте на ці пухкенькі ніжки, — усміхається вона Мей Моблі, що саме облизує банку з журавлиною.

Френні нахиляється до мене й говорить:

— Ти чула, що трапилося з онуком Ловенії Браун сьогодні вранці?

— З Робертом? — перепитую. — Який газони косить?

— Скористався туалетом для білих у крамниці «Товари для саду та газону Пінчмена». Подейкують, там не було вивіски. Двоє білих погналися за ним і побили монтуванням.

О ні. Тільки не Роберт.

— Він… він…?

Френні мотає головою:

— Не знаю. Він у лікарні. Кажуть, осліп.

— Боже мій, ні…

Ловенія, вона ж найчистіша, найдобріша людина. Вона сама виховала Роберта, коли дочка померла.

— Бідна Ловенія. Не розумію, чому все погане стається з найкращими людьми, — співчуває Френні.

Того дня я працюю як божевільна — ріжу цибулю та селеру, змішую салатні заправки, тру батат, лущу квасолю, чищу срібло. Кажуть, сьогодні ввечері, о пів на шосту, люди підуть до Ловенії Браун помолитися за Роберта, але допоки я занурюю двадцятифунтову індичку в розсіл, уже ледь піднімаю руки.

Завершую готувати аж о шостій вечора, на дві години пізніше, ніж зазвичай. Розумію, що не матиму сил навіть постукати до Ловенії в двері. Піду завтра, коли закінчу з тією індичкою. Бреду­ додому від автобусної зупинки, ледве волочу ноги, очі на ходу заплющуються. Повертаю за рогом на Гессум-авеню. Перед моїм будинком стоїть великий білий «кадилак». А на сходах сидить міс Скітер, у червоній сукні й червоних туфлях, як найважливіша новина дня.

Повільно йду через двір, міркуючи, що ж то зараз буде. Міс Скітер устає, притискаючи до себе сумочку, наче її можуть вкрасти. Білі у наш райончик не потикаються, хіба що прислугу підвозять, і, як на мене, це й добре. Я весь день працюю на білих і не хочу, щоб і в моєму домі вони наглядали за мною.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я приїхала, — починає вона. — Просто… не знаю, де ще ми могли б поговорити.

Сідаю на сходи, кожен хребець на спині болить. Крихітка так нервувала через свою бабусю, що помочилася на мене, й тепер від мене тхне. На вулиці повно людей, що йдуть до Ловенії моли­тися за Роберта, діти грають у м’яча. Усі дивляться на нас і думають, що мене, певно, звільнили.

— Так, мем, — зітхаю я. — Що я можу для вас зробити?

— У мене є ідея. Дещо, про що я хочу написати. Але мені потрібна ваша допомога.

Важко видихаю. Мені подобається міс Скітер, але що ж це таке. Могла би просто зателефонувати. Вона б не всадилася на сходи до білої леді, попередньо не зателефонувавши.