Прислуга - Кетрін Стокетт

А там, під маминим «Жіночим домашнім журналом», лист, адресований міс Євгенії Фелан. Червоний рельєфний штамп у кутку: «Видавництво “Гарпер енд Роу”. Розкриваю конверт просто тут, стоячи у своїй довгій нічній сорочці та в старій батьковій із «Брукс Бразерс».

4 вересня 1962 року

Шановна міс Фелан,

Я особисто відповідаю на ваше резюме, оскільки вважаю чудовим, що юна леді без будь-якого досвіду роботи претендує на посаду редактора в такому престижному видавництві, як наше. Для такої посади необхідно відпрацювати за фахом як мінімум п’ять років. Ви б знали це, якби хоча б трохи ознайомилися з роботою видавництв.

Однак я й сама колись була такою самою амбітною юною леді, тому й вирішила дати вам пораду: зверніться до місцевої газети й спершу отримайте роботу там. Ви зазначили у своєму листі, що вам «надзвичайно подобається писати». Щоразу, коли ви не працюєте на мімеографі чи не готуєте босові каву, озирайтеся навколо, досліджуйте й пишіть. Не марнуйте часу на очевидні речі. Пишіть про те, що турбує вас, особливо якщо більше нікого це не хвилює.

Щиро ваша

Елейн Стайн, головний редактор, відділ книг для дорослих читачів.

Під машинописним текстом приписка від руки, переривчастими блакитними карлючками:

P. S. Якщо ви серйозно, я з радістю перегляну ваші найкращі ідеї та висловлю свою думку про них. Я пропоную це, міс Фелан, тому що колись одна людина зробила те саме для мене.

Вантажівка, повна бавовни, гуркоче дорогою. Негр на пасажирському сидінні виглядає з вікна, витріщаючись на мене. Я й забула, що я біла дівчина в тоненькій нічній сорочці. Я щойно отримала лист, навіть, так би мовити, заохочення, з Нью-Йорка й уголос повторюю ім’я: «Елейн Стайн». Ніколи в житті не зустрі­чала євреїв.

Біжу доріжкою додому, намагаючись, щоб лист не лопотів у руці. Не хочу, щоб він зім’явся. Злітаю сходами нагору під мамині вигуки, щоб я зняла ці недоладні мексиканські чоловічі сандалі, й хапаюся за роботу, записую всі ті чортові речі, якими переймаюся в цьому житті, особливо ті, що, здається, не хвилюють нікого. Слова Елейн Стайн течуть моїми венами розплавленим сріблом, і я друкую щонайшвидше. Виявляється, список досить довгий.

Наступного дня я надіслала свого першого листа Елейн Стайн. Я склала список ідей, які вважала гідним журналістським матеріалом: переважаюча неграмотність жителів штату Міссісіпі; значна кількість аварій з вини п’яних водіїв у нашому окрузі; обмежені можливості жінок у виборі роботи.

І лише відправивши лист, я зрозуміла, що, мабуть, вибрала такі ідеї, що могли б справити враження на неї, а не ті, які справді турбували мене.

Глибоко вдихаю й шарпаю на себе важкі скляні двері. Дзвіночок ніжно й привітно дзенькає. Секретарка не так ніжно дивиться на мене. Вона величезна, і, здається, їй незручно в маленькому дерев’яному кріслі.

— Ласкаво просимо до «Джексон джорнал». Чим можу до­помогти?

Я домовилася про зустріч позавчора, не минуло й години після того, як одержала листа від Елейн Стайн. Я запитала щодо співбесіди на будь-яку вільну посаду. І здивувалася, що зі мною так швидко захотіли зустрітись.

— У мене зустріч із містером Ґолденом.

Секретарка в трапецієподібному платті шкандибає у віддалений кінець кімнати. Я намагаюся погамувати тремтіння рук. Заглядаю через прочинені двері до маленької кімнатки, обшитої дерев’яними панелями. Там четверо чоловіків у костюмах вистукують друкарськими машинками й шкрябають олівцями. Згорблені, заморені, у трьох із них лише по підківці волосся на голові. У кімнаті серпанок із цигаркового диму.

Знову з’являється секретарка й, тримаючи в руці цигарку, робить жест рухатись за нею:

— Ідіть за мною.

Попри свою нервозність, усе, про що зараз думаю, — старе правило з коледжу: «Дівчата з братства “Ксі Омега” ніколи не ходять із цигаркою». Прямую за нею повз столи, чоловіки за якими розглядають мене, і через димову завісу до внутрішнього кабінету.

— Зачиняй їх! — гаркає містер Ґолден, щойно я відчинила двері та ступила до кімнати. — Не впускай сюди цей клятий дим.

Містер Ґолден устає з-за столу. Він дюймів на шість нижчий від мене, підтягнутий, молодший за моїх батьків. У нього довгі зуби, єхидна посмішка та напомаджене, як у піжонів, чорне волосся.

— Ти, що, не чула? — запитує він. — Минулого тижня повідомили, що цигарки вбивають.

— Нічого про це не чула.

Дуже сподіваюся, що про це не йшлося на першій сторінці його газети.

— Чорт, я знаю столітніх нігерів, які на вигляд молодші, ніж ті ідіоти за дверима. — Він знову сідає, та я продовжую стояти, бо інших стільців у кімнаті немає.

— Гаразд, подивимося, що ти принесла.

Даю йому своє резюме та кілька статей, написаних у школі. Я виросла із «Джорнал», що лежав на нашому кухонному столі, розгорнутий на сторінці про фермерське життя чи про місцеві спортивні новини. Я рідко читала газету сама.

Містер Ґолден не просто переглядає мої папери, він редагує їх червоним олівцем.

— Три роки редактор газети середньої школи «Мюррей Гай», два роки редактор університетської «Ребел Роузер», три роки редактор у сестринстві «Ксі Омега», спеціальність — англійська та журналістика, четверта у випуску… Чорт, дівчино, — бурмоче він, — ти хоч трохи розважалась?

Прокашлююсь:

— А це… важливо?

Він дивиться на мене.

— Ти надзвичайно висока, але, гадаю, така мила дівчина, як ти, могла б зустрічатися з усією баскетбольною командою.

Дивлюся на нього, не впевнена, чи то глузування, чи то комплімент.

— Гадаю, ти вмієш прибирати… — Він знову переводить погляд на мої статті та несамовито править їх червоним.

Кров ринула мені в обличчя.

— Прибирати? Я тут не для того, щоби прибирати. Я прийшла сюди, щоб писати.

Із щілини під дверима просочується цигарковий дим. Здається, наче всю будівлю охопила пожежа. Почуваюся повною дурепою, бо сподівалася, що зможу просто прийти й отримати роботу журналіста.

Він важко зітхає та простягає мені товсту течку